25 Жовтня, 2021
Софія поверталася додому, раптом поблизу церкви біля неї зупинився В’ячеслав, чоловік з сусіднього села, і попросив перейти жити до нього. Повідомив, що він вдівець, і двоє синів залишилися без матері. Та й з господарством важко самому раду давати. Жінка й на мить не завагалась — відмовила відразу. Але чоловік не відступив: наступної неділі приїхав по неї і забрав. Так у Софії з’явилася друга сім’я

Софія поверталася додому, раптом поблизу церкви біля неї зупинився В’ячеслав, чоловік з сусіднього села, і попросив перейти жити до нього. Повідомив, що він вдівець, і двоє синів залишилися без матері. Та й з господарством важко самому раду давати. Жінка й на мить не завагалась — відмовила відразу. Але чоловік не відступив: наступної неділі приїхав по неї і забрав. Так у Софії з’явилася друга сім’я

Тяжке життя прожила Софія біля свого чоловіка – спокою не було ніколи. То ж коли нарешті розлучилася, аж з полегшенням зітхнула. Без сварок та лайок стало на душі жінки значно спокійніше. А діти — Василь, Микола та Аня — вже підросли, то ж якось буде…

Далі у Софії пішли сірі будні. Сім років вона одна піднімала синів та дочку, врешті поодружувала всіх. На інших чоловіків навіть не дивилася, бо зареклася більше заміж не виходити. Крім дому та роботи (працювала в Межиріцькій лікарні, де її щиро шанували й колеги, й хворі), більше нічого й не бачила. Джерело

Хоч сама чоловіків і не шукала, але одного разу знайшли її. Якось поблизу церкви зупинився коло жінки В’ячеслав Бровчук з Бокшина і попросив …перейти жити до нього. Повідомив, що він вдівець, і двоє синів залишилися без матері… Та й з господарством важко самому раду давати… Про неї, Софію, чув багато доброго… Жінка й на мить не завагалась — відмовила відразу. Але чоловік не відступив: однієї неділі приїхав по неї кіньми, мовляв, хоч у гості заберу… В гості жінка погодилася, взявши з собою сина.

Коли вони переступили поріг старенької хатинки, вжахнулися запустінню, що панувало тут. Навіть дверцята плити відпали… З усього було видно, що жив чоловік бідно.

І хоч була неділя, Софія відразу кинулася гостя наводити сякий-такий лад. А про себе думала: «Нізащо не залишуся!» Поприбирала й заквапилася додому. Але прийшов В’ячеславів син-підліток Володя, побачив її і обійняв, наче рідну маму: «Тітко, не йдіть! Бо сюди ніхто не прийде»…

Такого повороту жінка не очікувала. Софія Михайлівна кинулася надвір, щоб хлопчик не вгледів її сліз. Не хотілося їй, звісно, залишатися, але ж дитини шкода… Саме через це і погодилася Софія жити з В’ячеславом. Так з’явилася в неї друга сім’я. У хаті стало чисто й затишно. Плита з каструльками всміхалася новими дверцятами, доріжки на підлозі, скатертина на столі. З Володею відразу порозумілася, він був доброю дитиною.

Ще один син В’ячеслава Павловича — Валерій — навчався в Миколаєві. З тривогою господиня чекала першої зустрічі. І ось у хаті з’явився високий юнак. Став на порозі розгублено. Вона зрозуміла, як йому незручно: в хаті — чужа тітка.

— Проходь, сину, сюди, я тебе впізнаю: бачила на карточці. Вже давно виглядаю, бо тато казав, що приїдеш. Не зважай на мене, роби що хочеш, ти ж у себе вдома…

І хлопчина полегшено зітхнув.

А потім прибіг Володя і вона почула, що він питає у старшого брата:

— А як мені на неї казати?

— Кажи, як її діти кажуть.

Так Софія Михайлівна стала для Володі мамою, хоча Валерій, подумавши, шанобливо називав її Михайлівною. Але ставився приязно, щиросердно.

У тій бідній хаті В’ячеслава, Софія почувалася щасливою. Його сини були для неї першими помічниками. І сам господар оточив дружину турботою і повагою. Коли їхали возом у гості, садовив високо — щоб усі бачили. Гордився! Жили дружно, душа в душу. Адже крім того, що Софія Михайлівна чудова господиня, вона розумний порадник і вірний друг. Це за її наполяганням сім’я купила сусідську хату, бо та, в якій жили, зовсім старенька.

Але одного дня в їхню оселю прийшла страшна біда — не стало Валерія. Його молода дружина Таня залишилася вдовою з піврічним сином на руках. Коли вже закінчувався поминальний обід, Софія Михайлівна почула, як Танина рідня радиться: мовляв, треба забирати додому молоду вдову. Серед своїх не пропаде… Свекруха піднялася:

— Люди добрі! Дякую, що приїхали провести сина в останню гірку дорогу, але Тані не зачіпайте. Вона буде тут…

Півтора року жили вчотирьох, а коли маляті виповнилося два рочки, Софія Михайлівна порадила молодій жінці, щоб виходила на роботу, а малого вона поглядить.

— Справді? — аж не повірила та. Бо хто вона цій жінці, що турбується нею як мама?..

Коли ж минув п’ятий рік Таниного вдовування, свекруха не витримала:

— Оце щоб ти сама вже додому не приїжджала. Шукай собі чоловіка!

— Ой, мамо, я живу для дитини. Та й з кого вибирати? — відмахнулася.

— Дитина виросте, піде своїм шляхом, а тобі, молодій, не гоже бути самій. Біда сталася, що зробиш… Але минулим не проживеш…

За деякий час приїхала невістка додому не одна. Чоловік привіз подарунки для малюка, і Софія Михайлівна сказала Сергійкові: «Придивися, синочку, то буде твій тато!»

***

У Тані і справді склалася дуже гарна сім’я, уже минуло сімнадцять років. Але дуже часто вона разом з Миколою приїжджають до Бокшина, бо ж «мамі треба допомогти». А Сергій постійно влітку в бабусі. Сюди ж приїжджає і Володя. Сюди проклали стежечку й рідні діти Софії Михайлівни. Вона щиро радіє всім, огортає сердечним материнським теплом. Наче сонечко, що світить для всіх. Єдине, чим смутиться, — немає поруч з нею вірної її пари, з якою прожила в злагоді двадцять три роки. Чотири роки тому чоловіка не стало… Хто-хто, а В’ячеслав був для неї справжнім чоловіком.

Дітей Софія ніколи не ділила на своїх і чужих, тому діти в усьому мамі допомагали. Підставляють плече в господарстві, де кози, кури, поросята потребують догляду. Добре серце жінки зуміло всіх згуртувати в одну велику дружню родину. Аж душа радіє у Софії, коли діти і внуки збираються у неї.

Тетяна ЛЯШЕНКО

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *