Всі гадають, коли нарешті закінчиться ця жахлива війна, моляться, чекають того дива з нетерпінням. Але як же це станеться, коли на вулицях наших міст досі чути: “Какая разніца. Как хачю, так і гаварю!”
Люди добрі, яких змін ми чекаємо, якщо не будемо правильно реагувати на таких “розумників”?
Недавно зі мною сталася одна ситуація, яка взагалі мене остаточно добила. Я зі своєю дитиною поїхала до столиці. Мала вирішити деякі справи по роботі, а доню не було з ким залишити. Довелося брати з собою.
Даруся вперше була в Києві. Бачили б ви її захоплені очі, коли вона розглядала все довкола. Ми й біля Софійського собору гуляли, і на фунікулері каталися, і по відомому мосту пройшлися.
Я й уявити не могла, що через кілька годин враження від поїздки буде остаточно зіпсовано…
Зайшли в один магазинчик із сувенірами. Мала пообіцяла подрузі привезти магнітик. Кажу до неї:
– Дарусю, ти вибирай, а я піду на коралі подивлюся.
Відійшла буквально на кілька метрів від своєї дитини, а через кілька хвилин вже чую потік матюків і плач моєї доні.
Кинула все з рук, лечу до неї:
– Що тут відбувається? Чому моя дитина плаче?!
– Потому што она не понимает человеческого язика. Я же ей гаварю: “Не облакачивайся на стеллаж!” – а она, будто не слишит!
Дивлюся на свою Дарусю, вона вся заплакана, перелякана. Каже до мене:
– Мамусю, а хіба є таке слово? Аблакачівайся? Я не чула такого раніше.
Ох, що я там влаштувала в тому магазині! Таких матюків той негідник певно в своєму житті ще не чув! А хіба я не права?! Яке він мав право кричати на мою дитину – це раз?!
А два – скільки ще людей має пожертвувати своїм життя заради України, щоб люди перестали говорити мовою окупанта?!
Що б ви робили, якби опинилися на місці жінки?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Напишіть нам в коментарях у Facebook!
