Коли цей світ зламався? Вчора гуляла з сином в місцевому парку. Руслан захотів пострибати на батуті, знаєте такі розваги, які ви можете взяти собі в оренду за певну кількість гривень на певний відрізок часу? 10 хв – 35 грн.
«Пропуск» до атракції контролює дівчинка, яка і веде касу, років 13-14 з вигляду. І ось, поки моя задоволена дитина стрибала, показуючи як робити сальто дітям, які долучились до забави, спостерігаю таку картину.
До дівчинки-контролера підходять двоє дітей. Старший хлопчик, років 10, який веде, певно брата, з вигляду — однолітка мого сина до центру веселощів в парку. Скромно, охайно одягнуті діти. Питають у дівчинки — контролера:
– Доброго дня, вибачте, а скільки коштує пострибати на батуті?
– Дорого, — закочуючи очі відповідає.
Тут вже моє серце починає калатати швидше, але я просто спостерігаю далі. Хлопчик продовжує:
– Ну скільки коштує? У мене є 20 гривень, цього вистачить?
– Ні, цього вистачить хіба на 5 хв, — відрізає дівчинка-контролер, очима шукаючи підтримку у дорослих навколо неї, які дарують хлопцям принизливі погляди, зупиняючись на їх легких літніх капцях в дощову погоду.
Хлопець розважливим тоном:
– То він зайде на 5 хвилин!
Дівчинка-контролер з зневажливою посмішкою, цокаючи кінчиком нігтя по годиннику:
– Час пішов.
Старший хлопчина починає хутко скидати капці з малого, просовуючи його до батута. Батьки в оточенні мене випромінювали помітну напругу через хлопчика, який босоніж стрибав біля їх дітей. А сам хлопчина…захоплюючись сміхом стрибав, кричав від захоплення випромінюючи кожною клітинкою радість. Наш з Русланом час перебування на батуті підходив до кінця, про що мені повідомила дівчинка-контролер.
– Продовжте нам ще на 10 хв, і цьому хлопчику також.
– Якоооому ще хлопчику?
– Ось цьому. Показую на босого малюка.
– Ви хочете заплатити за НЬОГО? – Усміхається дівчинка, споглядаючи на мене ніби я сказала що вчора вечеряла з прибульцем.
– Так, — строго кажу я, протягуючи гроші. Далі дівчинка мовчала. Як і всі учасники процесу, включаючи і інших дорослих. По закінченню 10 хвилин всі вийшли із батуту і розійшлись по парку. Направляючись з сином в сторону виходу із парку чую :
– Тьотя, тьотя!
Повертаюсь, стоять двоє хлопчин:
– Тьотя, дякую.
– Будь ласка, — посміхнулась до них.
Ідучи додому думаю — це суспільство приречене. Які зміни мали відбутись в голові дівчинки-контролера, дорослих батьків поруч, щоб вони могли так розділити двох абсолютно однакових дітей чотирьох років плюс/мінус — мою дитину, та цього хлопчика? Адже єдина різниця між ними — вони народились в різних сім‘ях. Все. Це діти, які ще не встигли нікого скривдити, не встигли встати на свої ноги в житті. Яка між ними різниця? То що їх так розділяє в очах інших людей? Цей світ певно зламався 💔
Автор: Yulianna Zimenkovska-Fedko.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!
