На відпочинок Ольга Миколаївна їхала на поїзді. Вона сіла біля віконця і тут її увагу привернув чоловік, приблизно її віку, підтягнутий, з відмінною поставою. Одна з її попутниць Світлана познайомилася з ним і запросила в гості. Вони прекрасно провели час. Павло виявися чудовим співрозмовником, правда чомусь дуже розпитував де хто працює, скільки заробляє.. А коли зранку всі прокинулися Світлана ошелешила заявою

-Ольго Миколаївно, вас Марина Борисівна викликає.

“Ну ось, повернулася з обіду називається.” – зітхнувши подумала Ольга. Ну а що робити – начальство, є начальство. Потрібно йти.

-Ольго Миколаївно! Ви записані на відпустку в червні…

-Так.

-Я не можу відпустити вас в цей час і тим більше на місяць! 2 тижні і в березні. І… Це не обговорюється!

Ольга Миколаївна повернулася на своє місце дуже засмученою:

-От як же ж так? Я ж спеціально записалася на червень – домовилася, що побуду цей місяць з онучкою на дачі і ось… І як тепер сказати про це доньці?

Марина Борисівна була головним бухгалтером і прийшла працювати в їхню компанію зовсім недавно. І відразу стала чіплятися до Ольги.

Адже всього 3 місяці тому головним бухгалтером була її подруга і піти у відпустку в будь-який час для Ольги Миколаївни було проблемою…

Ех, була б вона молодшою, вона б влаштувала скандал, вона б вибила собі цю відпустку в червні, але Ользі Миколаївні вже 60 і якщо Марина Борисівна захоче, то легко звільнить її. А Ольга Миколаївна поки не готова сидіти вдома, вона ще хоче працювати і хоче відчувати себе потрібною.

-Іринко, ти просто не уявляєш, як я себе почуваю. Ми ж з тобою домовлялися вже давно, що я з Настусею на дачі весь червень побуду, а бачиш, не дають мені відпустку. Хоч заяву на звільнення пиши.

І Ольга Миколаївна схопилася за серце.

-Та нічого, матусю, – Іра посміхнулася і обняла Ольгу Миколаївну. – Придумаємо щось. А ніяких заяв писати не треба. Вже кому, як не мені знати, як ти любиш свою роботу!

-Ох, я прямо навіть не знаю… Іноді так хочеться побажати цій Марині Борисівні чогось не хорошого, але так же не можна, правда ж?

-Ну звичайно ж правда, мамо. Слухай, а як ти дивишся на те, щоб поїхати в санаторій в Карпати?

-Ну навіть не знаю… Я там ніколи не була…

-Ну от, значить будеш!

Добиратися до санаторію Ольга Миколаївна вирішила на поїзді.

-Літак – це суцільні переживання! А переживання в моєму віці небажані. Раптом серце заболить? Так, все-таки поїзд – Це те, що треба!

Вона увійшла в купе і посміхнулася: їй подобалося буквально все. Головне, щоб ще попутники були приємними.

Ольга Миколаївна сіла біля віконця і стала дивитися на перон.

Вона бачила як до вагону підходять люди, пред’являють квитки і заходять всередину.

І тут її увагу привернув чоловік приблизно її віку, підтягнутий, з відмінною поставою – відразу видно, що якийсь чи то колишній військовий, чи що, і вельми симпатичний. От би з таким познайомитися!

І о диво! Він увійшов в її вагон!

Поступово купе Ольги Миколаївни теж заповнювалося. Всі її попутниці були жінками.

І ось нарешті поїзд рушив. Ольга Миколаївна вийшла в тамбур і несподівано зіткнулася з тим самим чоловіком.

-Здрастуйте. Давайте знайомитись, мене звуть Павло.

-А я Ольга. Вибачте, я на вас налетіла…

-Все добре. Частіше б на мене “налітали” настільки прекрасні жінки!

Ольга Миколаївна зніяковіла, а Павло став говорити їй компліменти.

У підсумку вони розговорилися. Вірніше говорила в основному Ольга, а Павло мовчав і співпереживав їй. Ольга Миколаївна сама не очікувала від себе такого – вона говорила і говорила, говорила і говорила, їй здавалося, що вона розповіла Павлу все своє життя і поділилася всіма проблемами, особливо довго вона розповідала про Марину Борисівну і про те, як їй пощастило, що та знайшла таку компанію, яка прийняла її на роботу, та ще й платить такі гроші. І ще машину їй виділили і ще і ще…

Нарешті Павло перервав її і сказав, що він радий з нею познайомитися, але зараз йому треба йти.

Ольга Миколаївна повернулася в своє купе. А там всі її попутниці почали розпитувати про Павла. Виявилося, що він сподобався всім.

-Його звуть Павло. Ми зіткнулися випадково.

Ось і все, що могла сказати Ольга…

І все-таки вечір Павло провів в їхньому купе. Одна з її попутниць теж познайомилася з ним і запросила в гості.

Ольга Миколаївна сиділа і не вірила своїм очам: усі жінки намагалися справити враження на Павла. Особливо Світлана. Вона відверто хвалилася своєю посадою і матеріальним становищем.

Розмова зайшла про гроші. Такі розмови Ольга не любила.

-Я от не люблю картки, – заявила Світлана. – Віддаю перевагу готівці. І ношу гроші завжди з собою в своїй сумочці. У мене завжди з собою досить багато грошей. Раптом я захочу щось купити…

І Світлана назвала суму, порівнянну напевно з 3-ма зарплатами Ольги.

А потім Павло запросив Світлану в вагон-ресторан і вони пішли.

-Ось, вчися, – сказала про себе Ольга Миколаївна. – Раз, два і вони вже разом. А ти тільки і можеш, як про своє життя і про погану начальницю розповідати…

З цими сумними думками Ольга лягла спати.

Поїзд підходив вже до перону і всі вже готові були до виходу, коли Світлана виявила, що її гроші зникли!

-Їх взяв хтось із вас, – заявила вона. Зараз я звернуся до поліції і краще б ви самі повернули їх по-хорошому.

Але всі жінки, і Ольга в тому числі, в один голос стали доводити, що вони тут ні при чому.

-Світлано, Ви йдете? – До них заглянув Павло.

-Трохи пізніше, трохи пізніше. Давайте зустрінемося вже в місті. Ви знаєте, де я зупинилася, я знаю, де ви…

Павло пішов.

Світлана знову оглянула кожну з них, але ніхто так і не зізнався…

Грошей цих так і не знайшли, але нервів і часу Ольга Миколаївна витратила масу. Вона вже просто хотіла отримати номер і просто усамітнитися в ньому.

“Треба ж такому статися! Хто міг взяти гроші у Свєти? І головне вся ця ситуація перед початком відпустки. Напевно і вся відпустку нанівець піде!” – думала Ольга.

І ось нарешті вона заселилася в номер, пройшла лікарів, на процедури записалася.

“А тепер в місто!” – Ольга Миколаївна взяла свою сумку і вийшла з номера.

Ольга Миколаївна повернулася тільки до вечері. Вона увійшла в зал, сіла за місце, яке було закріплено за нею і столика через два побачила Павла.

“Невже він їхав в мій санаторій?” – подумала Ольга. – “Це ж здорово! Значить у мене ще є шанс сподобатися йому!”

Краєм ока вона бачила, що жінки просто вилися навколо нього, але було видно, що сам він вибір поки не зробив…

Тому Ольга Миколаївна пройшла спеціально перед його столиком і привіталася. Павло на вітання відповів, але вдав, що вони не знайомі.

І це боляче вдарило по самолюбству Ольги.

“Ну і будь ласка! Не дуже ти мені й потрібен… Все! Забуваю про Павла і просто насолоджуюся відпусткою”

До наступного сніданку було видно, що Павло визначився і став увиватися за жінкою, яка вирізнялася тим, що носила багато золотих прикрас.

Їх роман тривав дні 4-ри, потім вона поїхала. Але як вони прощалися! Не всі закохані так прощаються!

Подейкували, що на прощання Павлу дістався один із золотих комплектів прикрас.

Потім у нього була ще одна жінка, а потім ще…

Ольга Миколаївна дивилася на Павла і думала: “Як же здорово, що він відразу перестав зі мною спілкуватися, а то я б точно знервувалася!”.

Два тижні промайнули непомітно. І ось Ольга Миколаївна повернулася додому і вийшла на роботу.

На вихідних до неї приїхала Іра і Ольга Миколаївна сміючись розповіла доньці про свою зустріч з Павлом:

-Уявляєш, я йому стільки напевно наговорила, що він злякався мене і втік.

-А що ти йому наговорила?

-Так в основному про Марину Борисівну свою. Мовляв всім незадоволена, зарплату всім урізала, а собі залишила таку ж велику… І що їй фірма стільки благ дала… Ну і все в такому ж дусі. Аааа… Він мене навіщось питав, як називається моя фірма, скільки років на ринку, де у неї офіс…

-Щось мені здається мамо, що тобі пощастило, що він від тебе втік, тому що, в іншому випадку він розбив би тобі серце і очистив би твій гаманець. Іншими словами, він – альфонс! Та й гроші твоєї сусідки він швидше за все взяв…

-Та ти що! – Ольга Миколаївна замахала на Іру руками. -Так він і не зна.. хоча ні, знав. І ніби як сам цю тему підняв…

-Ну от бачиш мамо, все сходиться…

Стояла спека.

“Ну хто придумав відзначати день заснування фірми? Хто? І головне навіщо? А навіщо треба було оголошувати всім, що можна взяти своїх других половинок? Ну от немає у мене її і що? Мені взагалі вже 60 років вже. Маю право бути одною !”- думала Ольга Миколаївна посміхаючись вимученої посмішкою оточуючим її співробітникам.

Раптом двері відчинилися і до зали зайшли Марина Борисівна і… Павло. Ольга Миколаївна навіть окуляри одягла – вона була впевнена на мільйон відсотків, що це він.

Марина Борисівна гордо крокувала поруч з Павлом і зневажливо оглядала тих, хто був без пари, ну і Ольгу теж.

Павло з цікавістю дивився на всіх оточуючих його людей. І ось його погляд зупинивс на Ользі. І на мить їй здалося, що він їй підморгнув.

“Він – альфонс! – пронеслася в голові Ольги версія її доньки і чомусь стало весело і смішно. – Цікаво, якщо ти дійсно такий, як сказала моя дочка, то як довго ти будеш з нею і наскільки полегшиш її гаманець?”

Звичайно ж Ольга зробила вигляд, що не впізнала його, але вийшла на вулицю і зателефонувала доньці:

-Іро! Ти не уявляєш кого я зараз зустріла!

-Кого ж, мамо?

-Павла! Ну того… Ти його ще альфонсом назвала… Уявляєш? І знаєш з ким він був? З Мариною Борисівною!

Ольга почула, як донька розсміялася:

-Ну ось бачиш мамо, бумеранг повертається!..