Мені 54 і я щаслива, що ніколи не народжувала

Моя мама привчила мене до думки “життя без дітей”. Нашим людям це зрозуміти це важко, але я дуже вдячна їй за це. Вдячна, що вирішила ніколи не народжувати. Ми з чоловіком щодня насолоджуємось часом один з одним, живемо у своє задоволення. Ще не було такого, що ми жаліли про це рішення. Зараз нам по 54 роки!

Все почалося ще в дитинстві. Якось мама забрала мене після уроків і ми пішли гуляти в парк атракціонів. Сонце гріло з неба, а ми каталися на каруселях та їли морозиво. Той день змінив життя нас обох.

Мама говорила такі слова, що мені подобались. Я думала, що вона готує мені сюрприз. А вона мала намір відкрити мені очі на цей світ, щоб я глянула все під іншим кутом.

Та коли ми нагулялись мама повела мене до якогось триповерхового будинку. Ми піднялись на останній поверх, звернули праворуч і дійшли до кінця коридору. Мама швидко постукала у двері та відчинила їх, штовхала мене всередину, що я не встигла прочитати табличку.

– Доню, знайомся, це Надія Петрівна! Я приходжу до неї раз у тиждень, щоб поговорити про свої переживання та страхи. Вона моя надійне плече підтримки. Вона психотерапевт. 

Жінка уважно на мене подивилась. А я стояла розгублена і не розуміла, що відбувається. 

Тоді вона кивнула і мама почала свою розповідь.

– Доню, я знаю, що ти сильно любила свою бабусю – мою маму. Але я повинна тобі дещо розповісти. Перше – це те, що вона була іншою людиною на відміну від тієї, якою ти її запам’ятала. Для мене ця жінка була егоїстичною та холодною матір’ю.

Потім звучали історія за історією.

– Вона могла залишити нас з братом насамоті вдома і піти по своїх справах! Пізніше через неї тато подав на розлучення. Але самостійно виховувати нас з братом вона не планувала.

Я слухала кожне слово ми і усе це мені не вкладалось в голові! Адже з мною бабуся була завжди доброю та люблячою. Я могла залишатися у неї на кілька днів, а то і тиждень! І ми гарно проводили час: танцювали, співали, малювати та грали в ігри.

Я не розуміла, чому мої стосунки з бабусею були чудовими, а в мами з нею – ніякими. Я мовчала, а мати і Надія Петрівна лиш дивились на мене. Я хотіла знайти у своїй дитячій голові відповідь на це питання, але мама почала розповідати про інше.

– Ми з чоловіком вирішили розлучитися! – спокійним тоном продовжувала вона. 

А я ще від попереднього не оговталась і на мене обвалилась ще одна новина. 

– А як же я? – спливало у думках. 

– Я дуже втомилась поєднувати роботу, сімейне життя та стосунки! Хочу нарешті пожити для себе!

Перед очима спливла ситуація, коли мама сварилася з татом, била посуд, а потім закривалася в туалеті й могла крикнути: “Як ви мені всі надоїли!”

Мені стукнуло 25 і я краще почала розуміти свою маму. Вона ж вийшла заміж одразу після школи. Тобто почала жити для батька, а через два роки на світ з’явилася моя сестра. Відповідно пішла у декрет, через два роки на світ з’явилась я. Сімейні клопоти її сильно втомили.

– А тепер твоя черга порозмовляти з Надією Петрівною! – усміхнулась мама. – Почекаю на тебе на вулиці. 

Я не знала про що з нею говорити. Я не хотіла говорити при мамі, щоб не образити її, тому мовчала. 

З моменту знайомства з Надією Петрівною минуло вже 43 роки! І після того візиту у мене зявилося більше запитань, аніж відповідей на них. Ще тоді я напевно подумала, що дітей народжувати не хочу. І несла цю думку крізь роки. Я боялася, що зі мною станеться те саме, що й з моєю мамою! Я не хотіла бути поганою матір’ю своїм дітям. 

Як розуміти чи хочу я мати дітей? Як знати, що я до цього готова? Як знати чи не з’їду з глузду від памперсів на нічних прокидань та плачу?

Тому ми з чоловіком живемо для себе і щасливі. 

Інколи десь глибоко в душі я вагаюся чи зробила правильний вибір. Одна половина мене каже, що все добре, а інша шепоче, що я вчинила егоїстично. 

А все-таки я рада, що тоді мама наважилася на такий крок. Я розумію, що проживаю щасливе життя!