За три дні до весілля в село приїхала жінка з вaгiтнoю дівчиною: “Ваша дівка ще знайде когось, а моя на вoсьмoм мiсяцi вже”

Старенький тролейбус нікуди не квапився. Гаряче сонце гріло його облуплені боки. І він поволі, втомлено котився міськими вулицями. Пасажири, розморені спекою, також не поспішали.

Софія залишила своє авто на стоянці біля готелю й вирушила мандрувати містом. Вона завжди так робила у вільний час. Залишала автівку, сідала в тролейбус чи трамвай і каталася містом, куди приїжджала у відрядження.

Неподалік однієї із зупинок тролейбус тяжко зітхнув, скреготнув і водій у скрипучий мікрофон оголосив: «Тролейбус далі не їде. Зіпсувався».

Пасажири збадьорилися. Почали нарікати на чиновників, спеку, свіжі й задавнені болячки. А Софія пішла до водія запитати, як вибратися з незнайомої вулиці.

– Я тут уперше. Скажіть, будь ласка.

– Софія?!

– Дмитро?!

Із колись гарного, ставного хлопчиська Дмитро перетворився у дебелого чолов’ягу. Волосся трохи посивіло. Очі стали холодними.

Обоє почувалися ніяково.

– Досі на мене ображена? – порушив мовчанку Дмитро.

– Не я ж за кілька днів від весілля відмовилася. Хоча, добре, що так сталося. Недарма кажуть: усе, що робиться – на краще. Але тоді було боляче. Хотілося провалитися крізь землю від сорому і людських пересудів.

– Мене життя також по голові не гладить. Може й, за тебе. Одна донька – і та iнвaлід. Дружина працює вдома. Шиє, коли є змога. А я гарую. Після роботи в гаражі гайки на чужих машинах кручу. Ти ж нівроку виглядаєш. Певно, добре живеш.

– Все маю для щастя: чудову сім’ю, гарну роботу.

Софії хотілося допекти Дмитрові. Як він їй колись.

Дмитрове і Софіїне села розділяв став. Люди часто, замість назви села, казали: «Треба піти на той бік ставу» або «Узяв дружину з того боку ставу».

– Гарна пара, – перемовлялися по обидва боки ставу.

– Дмитро до інституту збирається вступати. За Софією тягнеться.

– Тягнеться за чужими спідницями. Кажуть, підгулює у райцентрі. Бачили з якоюсь,

– Атож! Бачили! Вже й не можна ні з ким словом перекинутися. Він скільки часу в райцентрі працює? Третій рік, здається. Знайомих має

До весілля залишилось зовсім мало. Господині мудрували над копченим, печеним, вареним. Господарі – майстрували шалаші. Одного дня біля сільського магазину зупинилася легківка. З авто вийшла незнайома жінка. На лавці сиділо кілька місцевих пліткарок, то ж у них і запитала:

– Дмитро Іванишин тут живе?

– Тут, – дружно закивали головами молодиці. – А ви хто йому будете?

– Майбутня теща.

Очі пліткарок округлилися, наче блюдця.

– Може, ви, панунцю, не того Дмитра шукаєте. Наш скоро буде мати іншу тещу. Весілля на носі.

– Лідо, вийди-но з машини, – гукнула незнайомка.

Із «Жигулів» ледве вибралася вaгiтна дівчина.

– Ось! Восьмий місяць Дмитрове дитя носить. А він голову іншій закрутив.

– Та ні, панунцю, із Софією Дмитро ще зі старших класів зустрічається.

– А що, ця Софія також вaгiтна?

– Ні! – хором відповіли молодиці.

– Ну, й добре, – полегшено зітхнула незнайомка. – Знайде собі дівка іншого хлопця. Сідай, Лідо, в машину. Поїдемо зі сватами знайомитися. То де їхня хата?

Звістка митю облетіла обидва села. Софія та її родина не йняла віри.

– Романе, бери ровера і їдь до Іванишиних, – квапила чоловіка Софіїна матір. – Може, хтось щось наплутав. Чи поговір пустив. Треба ж замороки перед самою забавою!

На подвір’ї Іванишиних стояла чужа автівка. А з-за сусідських тинів визирали цікаві очі.

Роман зайшов до хати. Побачив незнайомих чоловіка, жінку і вагітну дівчину. Зрозумів: ніхто нічого не наплутав. Запитав, однак:

– Дмитре, це правда?

– Дядьку Романе, весілля не буде. Скажіть Софії.

Роман повернувся й подався геть.

– Ваша донька ще знайде – кричала навздогін незнайома жінка.

Господарі розбирали недобудовані шалаші. Господині підраховували чужі збитки. На Софію в селі дивилися з жалем і шепотілись за спиною. Дмитро з вaгiтною Лідою та її батькам поїхали до міста.

Небо трусило стиглі зорі у гарячі долоні літа. Вечір пахнув скошеними травами. Софія сиділа на березі ставу – сьогодні мало бути її весілля. Сьогодні вона мала бути найщасливішою на землі. Сьогодні їй нестерпно боляче.

Неначе якась невидима сила взяла дівчину за руку й повела до води. Прохолода торкнулася ніг і дyші.

– Доню! – крик Софіїного батька сполохав тихий вечір і всенький світ. Роман вскочив у капцях у воду.

– Що ти задумала? Що?

– Тату?

– Серце відчувало. Вело за тобою. Не смій брати гріха на дyшу. Дмитро не заслуговує цього. Пішов на інші руки – Господь з ним.

– Не кажіть нічого мамі.

Дмитрова дитина народилася хворою. Ліда з донькою часто потрапляли до лікарні. Зрештою, обидві родини скинулися і купили Дмитрові й Ліді помешкання в одному з обласних центрів, де є необхідна клініка. Другу дитину наpoджувати боялися.

Софія після закінчення навчання пішла працювати в турфірму. Там зустріла свою долю – Олега. Тепер у них власний туристичний бізнес. Двоє синів. Щастя і достаток у сім’ї.

– Софіє, ти надовго сюди приїхала?

– На два дні.

– То, може, б ми того, пізніше десь зустрілися. Згадали б старе.

– Навіщо? Старе залишилося в минулому.

– Тут неподалік є кнайпа. Можемо зараз піти. А тролейбус

– далі не їде. Вимушена зупинка. Як у житті. Бувай, Дмитре.

– Звернеш наліво. Там їздять автобуси і тролейбус номер

– Дякую. Хай тобі щастить!

Софія усміхнулася, махнула рукою, наче дівчисько, зістрибнула з підніжки тролейбуса і звернула направо.

Дмитро з досадою дивився услід своїй згyбі.

Автор – Ольга ЧОРНА