2 Грудня, 2021
Я знuщила життя своєму синові, вибирала йому дружину, а тепер він нещасний, як я жалію про вчинені помилки та час неможливо повернути

Я знuщила життя своєму синові, вибирала йому дружину, а тепер він нещасний, як я жалію про вчинені помилки та час неможливо повернути

– Людоньки, ви чули?..Гелька, наче Горгона, влетіла до сільської крамниці. – Я повириваю її довгі патли! Голодранка! Молодиці враз забули, за чим прийшли до магазину. Обступили Гельку. Всі знали, що в Олени, яку чомусь змалечку всі кликали Гелькою, – язик, наче бритва. Було цікаво: хто став Гельчиною «жертвою» цього разу. – Думаю, хто квітки з городу краде? А то мій Васька. Внадився до Софійки Ковалевої. Всі ружі позрізав для тієї… – То ви, Гелю, кажете про тих Ковалів з сусіднього села? – перепитали сільські сороки. Про них, аби їм… аби їй… Звалилися на мою голову…Софійка – слічна дівчина. Гарна. А яку косу викохала! Навіщо мені її краса і коса? Ми для Васьки нову хату збудували. Машину купили. Ні, не приведе він на моє підвір’я Софії! Бідної невістки мені не треба! Добро до добра повинно йти. А Ковалі… Ой, яке нещастя!.. Вдома Гелька пиляла чоловіка:

– Іване, напоум сина. Хіба ми добро старали для того, аби воно якійсь бідосі дісталося? В Ковалів четверо дітей. Їй-Богу на шию нам сядуть. Іван перечити Гельці не вмів і не смів. Василю! – гукнув сина. – То правда про Софію Ковалеву?  Правда, тату. А що? До весілля готуйтеся. Ось хотів вам сам сказати, але ви вже все знаєте. Знаємо! Щоб тим Ковалям!.. Яке весілля? Навіть не згадуй про ту дівку! Гелька репетувала, наче перед кінцем світу. Іван втік до хати. А Василь не міг поміж материн лемент і слова вставити. Склинала Гелька Ковалів страшно. Дійшло це й до Софії та її батьків – Василю, – крізь сум і сльози мовила дівчина, – знайди собі іншу пару.

– Ти мене не кохаєш?

– Не хочу, аби наше кохання було проклятим.

– Софійко, ми поїдемо звідси. Оселимося далеко. Ти згідна? Скажи, згідна?

– Є речі, від яких не втечеш. Я не хочу, аби нам навздогін летіли страшні слова. Прокляття переслідують людей. Не дають спокою. Від них не сховатися. Я боюся гніву твоє родини, Василю. По схилених дівочих плечах стікало волосся кольору стиглої пшениці. А по обличчі – сльози. Василь зціловував цей солоний смуток. Гладив коси коханої.

– Як мені жити без тебе? – запитував. – Кого любити?

– Хіба я одна на цім світі? Іди, Василю.

Софія легко відштовхнула хлопця. Побігла. Волосся розвіялося. Дівчина була схожа на дивного птаха, який відлітав у теплу серпневу ніч. Це відлітало його кохання. Назавжди… Вранці Гельку наче громом вразило. Всі квіти, до однісінької, були потоптані, понівечені. А Василь, який навіть у великі свята чарки до писка не брав, щось п’яно бурмотів у неспокійному сні… …Минув час, зістарілися Гелька з Іваном. Уже й Василеве волосся сивиною взялося. На сусідських подвір’ях весело галасували внуки. А Гельчине обійстя сумувало. Василь так і залишився старим парубком. Став мовчазним. Ні з ким не товаришував. Осунувся. А яким гарним хлопцем був! – перемовлялися у селі. – Привітний, усміхнений. Гелька винна. Скапарала життя синові. А Софійка Ковалева виглядає, наче пані. Живе заможно. Молодшим допомогла на ноги стати. Батьків не забуває.

– Добре, що тоді до міста подалася. Не пропала…

– Чоловік в Софії, наче з картини.

– Бог бідним у помочі стає…

По неділях Василь возив на ринок продавати квіти. До райцентру – рукою подати. За свіжі, ще мокрі від роси, айстри, гладіолуси, жоржини чоловік не правив великих грошей. Базарники наставляли на розум дивака, мовляв, хто ж за копійки таку красу продає? А йому байдуже. Гельці також не подобався синовий торг. Сказала йому про це. Василь у відповідь лише глипнув тяжким поглядом.

– Роби, що хочеш, – кинула.

…Софія з сімейством їхала до села. Вирішила сорокап’ятиріччя святкувати у батьківській оселі. Дмитро, чоловік, жартував:

– Нашій мамі скоро півстоліття буде.

– Ага, бачив би ти, тату, як на неї ще задивляються, – засміялася донька.

– Хто?

– Чоловіки, звісно!

– Ма, ти у нас суперстар! – підтримав розмову син.

Біля ринку Дмитро зупинив авто.

– Софійко, ходімо за квітами.

– І я! – зголосилася донька.

– Дмитре, в селі ж цілий квітник.

– Мамо!.. – хором мовили діти.

Біля відра з різнокольоровими, високими, неймовірно гарним гладіолусами, кимарив чоловік.

– Ваші? – запитав Дмитро.

Продавець кивнув головою.

– Софіє, як тобі?

Вона доторкнулася рукою до різнобарвного дива:

– Чудові…

– Беремо всі! Скільки?

Василеві перехопило дух. Він упізнав цю жінку. А вона його – ні…

– Дівчата, тримайте! – Дмитро поділив квіти між дружиною і донькою.

Василь дивився їм услід. В обох – у матері й доньки – майже однаковий ріст. Ставна фігура. І розвівається на вітрі біле волосся кольору стиглої пшениці. Які вони гарні! Які щасливі! Пригадав ту далеку серпневу ніч, в яку відлетіло його кохання.

– Прощай, мій ангеле… – прошепотів навздогін. – І прости, що не захистив нашу любов. Не вберіг…

У понеділок вранці Василя схопило серце. Приїхала швидка.

– Василю, на кого ти нас залишаєш? – лементувала Гелька.

– Цить! – уперше в житті крикнув на дружину Іван. – Гріх живого оплакувати.

– Можемо не довезти, – бідкалася медичка.

Василь розплющив очі. Молоденька лікарка видалася йому білим ангелом із сполоханим поглядом.

– Не залишай мене, – прошелестіли Василеві уста.

– Прощай, світку, – нечутно зітхнула душа.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *