– Я не буду терпіти твого батька! Забирай його в будинок для літніх! – зять не знав, що через рік дуже пошкодує про свої слова…

Мені ніколи не подобався Роман. Та донька його дуже кохала і робила усе аби догодити. А ще — вона його боялася. Не знаю як, але він створив вдома атмосферу тиранії.

Якщо щось було не так, як він хотів — відразу скандал. Донька мусила прокидатися зранку прибирати й готувати свіжу їжу, тоді збирати дітей до школи й самотужки їх відводити, а далі бігти на роботу. І не дай Боже, щоб на вечір, коли Рома повернеться додому, на столі не було гарячої вечері. 

Неодноразово я просив Катю покинути чоловіка.

 – Доню, повір, ти знайдеш кращого! І діти бачитимуть приклад нормального чоловіка.

 – А де я житиму? В тебе в селі? Як дітям їхати на навчання? Зрозумій, Рома любить нас, просто інакше. 

Так вона його й не покинула. А тоді я важко захворів на ковід, ледве вижив. Та найгіршим було те, що я вже не міг жити сам. Дружина ж давно померла. З лікарні донька забрала мене до себе.

Та зять не втрачав можливості мене образити. Міг навіть в моїй присутності сказати:

 – Від твого старого смердить. Коли він вже поїде?

 – Рома, куди ж він поїде?

– Я не збираюсь терпіти твого батька! Забирай його в будинок для літніх!

Я й сам вже хотів піти звідти кудись, та не міг. Врешті донька все ж послухала свого чоловіка і повідомила мені:

 – Тато, я знайшла в обласному центрі заклад, куди тебе можуть взяти. Там є медичний супровід, гарні фахівці. Крім того, матимеш з ким спілкуватися, веселіше буде.

 – Добре, доню, як скажеш.

Мене відвезли в будинок для літніх людей. Умови там були жахливі. Персонал зневажав старих, часом доводилось годинами чекати, поки тебе відведуть в туалет. Я почувався безпорадним і шкодував, що не маю деменції. Адже при ясному розумі пережити усе те ще важче. 

Згодом я дізнався, що в моєму будинку в селі зять зробив собі дачу. Возив туди своїх друзів і навіть якихось дівок.

Одного разу до мене приїхала двоюрідна сестра. Вона значно молодша за мене й уже давно живе в Чехії.

 – Кілька років тому я знайшла дітей нашого дядька, молодшого брата вашої матері й мого тата. Він ще до нашого народження втік із Західної України до Канади. Там і залишився. Згодом відкрив власну компанію. Так от, кілька років тому він помер в 102 роки, уявляєте?

 – Нічого собі, це дійсно цікаво.

 – Надзвичайно. І його донька повідомила, що він заповів знайти своїх племінників і передати кожному по 50 тисяч доларів. Наступного тижня приїде його онук, аби все оформити.

Все це здавалося казкою. Та врешті я познайомився з родичем і отримав свої гроші. Відразу придбав невеличку квартиру і переїхав туди. В мене залишилось достатньо грошей, аби найняти доглядальницю. Пощастило знайти добру жінку, якій я гарно платив. 

Коли про все дізналась донька, раптом приїхала до мене разом зі своїм чоловіком.

 – Може краще повертайся до нас? Нащо, щоб чужа людина тебе доглядала?

 – Е, ні! Це ви чужі! А мені так буде найкраще. Чи ви злякалися, що цю квартиру вам не залишу?

 – Та що ти таке кажеш!

 – Вже кажу! Точно не залишу! 

Більше я їх не бачив. Донька сказала, що Рома заборонив їй приїжджати. А мені прикро, що все так. Та зараз принаймні спокійно, що маю власний куточок. А кому залишати квартиру — ще подумаю. Може справді доглядальниці. Як гадаєте? Це справедливо?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!