– Уляно, якого милого ти poзляглася? Стіл накривати хто буде? – Мені погано. – А кому зараз добре! Вставай і марш до плити!

Якби мені хтось сказав, що в свої 46 я наважуся так кардинально змінити своє життя – нізащо б не повірила. А надихнув мене до цього мій чоловік. 

Щоб ви собі розуміли, тортик з чаєм – не найкращий варіант пригощання для таких елітних гостей. Для зовиці треба було накривати такий стіл, щоб аж гнувся: і салати, і м’ясне, і запіканка, і навіть фарширована форель. 

Дмитро витрачав всі гроші світу, щоб задобрити своїх родичів. Не шкодував ні копієчки, щоб їх вразити. 

– Цього року у мене ювілей. Ти ж розумієш – все має бути на вищому рівні. 

– Звісно, я про все подбаю. 

Чоловік вже звик до того, що я дуже слухняна дружина, яка завжди виконує всі його прохання і забаганки.

Та цього року все було по-іншому. Наш синочок дуже прихворів напередодні свята. Жахлива температура, кашель, сонливість. Кілька днів пролежав у ліжечку, аж поки йому не стало краще. 

Увесь цей час я намагалася бути поруч з дитиною. От, мабуть, і підчепила від нього інфекцію. Наступного ж дня на градуснику 38.2. 

– Мамо, ти не можеш з такою температурою простояти весь день біля плити. Давай я замість тебе? – 12-річна донечка була єдиною людиною, яка завжди про мене піклувалася. 

– Дякую тобі, моє золотце, ти за мене не хвилюйся. Все буде добре. Я мушу допомогти татові – інакше він розсердиться. 

Стою біля того розсолу, помішую його і відчуваю, що от-от впаду. Зовсім сил нема. Думаю собі – полежу кілька хвилин, може, й сили до роботи з’являться. 

Тільки голову притулила до подушки, як одразу ж провалилася в сон. А що я хотіла?! Організм ж не залізний… Яка людина витримає такі навантаження: робота, діти, чоловік, ще й гостини справляй мало не щомісяця. 

Відколи ми з Дмитром добудували будинок з просторим залом, кожне родинне свято відзначається у нас. Я намагася поговорити з ним, пояснити, що мені дуже важко щоразу накривати такі столи, але він і чути нічого не хоче. 

Тільки-но мені почало снитися щось хороше, як над моїм вухом пролунав голос:

– Уляно, ти геть здуріла? Чого розляглася, як на курорті? Вставай – на кухні такий безлад, що й яблуку ніде впасти. 

– Дмитрику, мені так погано, температура висока. Я трохи полежу, а потім все дороблю. Чесне слово, – слізливо благала я. 

– Ні! Перше робота – тоді заслужений відпочинок. Чи ти хочеш, щоб ми завтра за столом одними канапками давилися?

– Ніяких “але”! Не розчаровуй мене, Улянко. 

Мені хотілося ридати і кричати від образи, але сил вистачило тільки на те, щоб піднятися з ліжка і закінчити приготування святкової вечері. 

Не знаю, як мені це вдалося, але розкішний стіл було накрито. 

– Уляно, ти перевершила саму себе! Така смакота – від тарілки неможливо відірватися.

До похвали Світлани мені було фіолетово. Я ледь трималася на ногах. В очах темно, в голові туманно, руки-ноги тремтять. 

– Перепрошую, мені щось недобре. Піду приляжу. 

Але, схоже, мої слова ніхто навіть не почув. Всі були зайняті наїдками і безглуздими розмовами про те, хто і скільки заробляє

Я піднялася в свою кімнату, а що було далі, згадати не можу. Пам’ятаю тільки, як приїхала швидка, і мене забрали лікарні.

Прийшла до тями вже в палаті: 

– Де я? Що трапилося? 

– Лежіть, лежіть! Вам не можна зараз вставати. Ви мені краще скажіть, як так сталося, що Ви довели себе до такого стану? Ви взагалі колись відпочиваєте? – суворо спитав лікар.

– Нечасто, – прошепотіла я. 

– Воно й видно… Одним словом, лежатимете у нас тиждень. Прокапаємо вам вітамінки, ви поспите, як слід, а тоді ми Вас випишемо. 

– Не хочу нічого чути! Ви залишаєтеся тут.

Минуло 2 дні, відколи мене поклали до стаціонару, а Дмитро навіть не зателефонував. На третій день вирішив до мене навідатися. 

– Уляно, ти, я бачу, совість геть втратила! Довго тут збираєшся боки відлежувати? 

– Дмитре, ти жартуєш? Я ж тут не з власної волі. 

– Тоді вставай! Збирай свої речі. Поїхали додому. Чи я по-твоєму маю й далі харчуватися в їдальні?

– Що тут відбувається? – перервав нашу розмову лікар. 

– Нікуди вона не поїде! Її привезли до нас з жахливим виснаженням. Уляна Вікторівна пробуде у нас доти, доки не відновить усі свої сили. 

Мені стало так приємно! Вперше за кілька років за мене хтось заступився, пошкодував мене, потурбувався про моє здоров’я. І хто ж?! Чужий чоловік!

Дмитро більше жодного разу до мене не навідався. А я після виписки твердо вирішила, що подаю на розлучення! 

Я жінка – а не прислуга! Пора це усвідомити.

Чи підтримуєте Ви Уляну в її рішенні? 

Напишіть нам у коментарях на Facebook

Усі фото в статті є ілюстративними.

Напишіть нам в коментарях у Facebook!