У мене ледь серце з грудей не вистрибнуло, коли я відкрила ворітця та зайшла на подвір’я братового дому

Я народилася та виросла в селі. Мої батьки працювали на місцевій фермі, мама – доярка, а тато головний інженер. Але довго вони там не протрималися, бо почалася криза. А моя мама якраз тоді була вагітна молодшим братиком, тому працював у родині тільки батько. Він влаштувався на лісопилку. 

З дитинства я завжди допомагала матусі. У 7 років вміла вже корову доїти, на городі грядки сапати та вечерю готувати, поки вона з братиком Миколкою сиділа. А потім він підріс та допомагав татові дрова рубати й вони разом зремонтували дах у нашій хаті, бо протікав щоразу під час зливи. Звісно, я не забувала про навчання та часто з братом виконувала домашні завдання. Так сказати, була йому другою вчителькою. 

Я закінчила 11 класів у місті, адже у нас в селі не було школи. Тому ми доїжджали у сусіднє місто на автобусі, їхали майже годину. Я встигала повторити весь матеріал та навіть вивчити віршик. Батьки нам постійно говорили, що треба добре вчитися, адже без освіти не знайдемо роботу. Та і я мріяла нарешті вирватися у велике місто, де зовсім інше життя. Не те, що я ненавиджу своє село, але не хочу все своє життя провести серед курей та свиней. 

Отримала золоту медаль, вступила на державну форму навчання у престижний університет. Батьки мною дуже пишалися та хвалилися сусідам, що я така розумниця. Правда, Микола погано вчився, постійно пас задніх. Добре, що директор школи – мамин родич. На екзамені Коля погано заховав шпаргалку та його вигнали геть. Єдиний вибір – піти служити в армію.

З ранку до ночі я сиділа над підручниками. Окрім стипендії, я ще писала за гроші курсові роботи. Тому завжди мала певні заощадження. На 4 курсі зустріла Ігоря та одразу закохалася. Він був місцевим та запропонував жити разом. Батьки йому колись порадували велику квартиру. А через декілька місяців ми одружилися. Я не забувала про рідних та щовихідних намагалася приїхати у гості. Купувала їм гостинці, мамі нову хустину, а батькові теплий кожух. 

Микола після армії повернувся додому. Не хотів навчатися та влаштувався на ферму, працював трактористом. Зарплата у нього була велика, на життя вистачало. Ну, точніше, на гулянки з друзями та дівчиною. Мати мені часто скаржилася, що всі зароблені гроші брат витрачає на подарунки для Олени та на пиво з друзями, а додому нічого не приносить. Я сподівалася, що Коля зміниться та почне піклуватися не тільки про себе, а згадає про стареньких батьків. 

Через декілька місяців Ігора запросили на роботу закордон. Я не могла залишитися сама у великому місті та чоловік забрав мене у Польщу. Тим паче, що я тоді була вагітна первістком. Тоді не те, що Скайпу не було, а мобільних телефонів! Тому раз в тиждень я писала матері з батьком листи. Розповідала про онука, роботу та цікавилася, як у них справи. А потім вони перестали мені відповідати. Я вже збиралася поїхати додому на тиждень, але отримала телеграму від сусідки – батьків вже нема. Спершу захворіла мама, а через декілька у тата стався серцевий напад. Не витримав такої розлуки з коханою.

Ось так я з чоловіком та сином залишилася жити у Польщі. У нас тут є свій будинок, бізнес, машина, синочок ходить до школи. Але з Колею я майже не спілкуюся. Бувало, що напишу йому листа й чекаю місяць відповіді. А потім навіть з днем народження один одного не вітали. Одного дня малюк знайшов мій фотоальбом. 

– Мамо, а хто це? – запитав Андрійко та показав маленьким пальчиком на світлину.

– Це твій дідусь з бабусею. А це моя хата, я тут виросла. А це мій братик Микола, він твій дядя. 

Тоді я аж розплакалася. Почала згадувати, як колись гуляла у садочку, допомагала батькам у господарстві. Стало так сумно. Попросила Ігора взяти відпустку та поїхати до мене в село. Все-таки мене там не було майже 10 років. І вже наступного тижня ми пакували валізи. 

У мене ледь серце з грудей не вистрибнуло, коли я відкрила двері та зайшла на подвір’я. Я думала, що зараз брат з його дружиною вийдуть до нас, ми будемо обійматися. Але ворота ледь відчинилися, а біля будинку все заросло травою. На даху ріс мох, де-не-де відпала штукатурка. Невже там ніхто не живе? У саду лежало дерево. Колись воно було таке велике, що батько змайстрував нам гойдалку та повісив на гілку. 

Раніше тут було життя. Бігали кури, з комину йшов дим та всюди росли чорнобривці – улюблені квіти матері. А зараз тільки старий брудний пес лежав у буді та ліниво гавкав. Здавалося, що його давно ніхто не годував. Кинула тваринці шматок булочки, яку я спекла в дорогу.

– Хто тут вештається? Ану геть, зараз пса спущу! – кричала жінка. Здавалося, що її обличчя покусав рій бджіл. Вона стояла у брудному одязі який нагадував лахміття. Я побачила, як вона щось тримає у руці. Так, це був алкоголь. Я зрозуміла, що переді мною дружина Миколи. 

Згодом на ганок вийшов старий чоловік. Без передніх зубів, лисий та з синцем на лобі. Він, на відміну від жінки, був тверезий. Одразу впізнав мене та від сорому заховав очі. Не так я собі уявляла нашу зустріч через 10 років. 

– Ну ти проходь, чаю вип’ємо, сестричко. – сказав брат. 

Вдома нічого не змінилося. Хіба на підлозі валялися порожні пляшки з-під випивки, повзали таргани та стояв неприємний сморід. Микола розповів, що його єдину доньку забрали у дитячий будинок через такі жахливі умови. А незабаром його та дружину звільнили з роботи, бо вони погано працювали. 

Я не могла спокійно дихати. Навіть не попрощалася та вибігла до машини. Сіла у салон та почала голосно кричати. Ні, цього не може бути, це не мій молодший братик! Він раніше був таким красенем, завжди посміхався та жартував. А зараз ледь тримається на ногах, схуд, а обличчя від випивки та сигарок пожовтіло. Це вже не мій Миколка. 

Чоловік намагався мене заспокоїти. Пропонував відвезти їх до лікарні та психологів. Але мені дається, що їм вже нічого не допоможе…

Брат заслуговує на другий шанс?

А що б ви зробили на місці дівчини? 

Напишіть нам в коментарях у Facebook!