У мами був 70-річний ювілей, я взяла невеликий кредит, щоб накрити гарний стіл, порадувати маму гостями. Приїхали всі з нашої рідні, подарували непотрібні дрібнички і квіти. Попили, поїли, наговорили радісні промови про безмежну любов до моєї мами і знову всі благополучно зникли з нашого життя. «Радують» маму тільки дуже рідкісними дзвінками. А якщо вона у них щось попросить, то всі відразу кладуть телефон. До себе нас ніхто ніколи не запрошує. Нас просто ні для кого немає – проблемні ми

У мене мама вже давно не молода, їй скоро виповниться 72 роки. Все життя, навіть вийшовши на пенсію, мама пропрацювала перукарем, причому була найкраща у всьому місті, як професіонал: до неї записувалися аж на місяць вперед самі найкращі модниці. Особливо вона багато працювала в радянські роки, і дружити з нею – це означає мати хороший смак. Мама мало того, що відпрацьовувала дві зміни в перукарні, так ще й по клієнткам бігала, вона ще й у них вдома робила різні зачіски і наводила красу. Мій тато не змирився з тим, що мами весь час вдома немає, розлучився з мамою, коли мені було 15 років, а старшому братові 19. Він ось так пішов до іншої жінки.

Робота у мами була важка: весь час стоячи, руки на вазі. Ноги набрякали, а після 60 років вона почала з труднощами ходити. А потім почалися трястися руки, роботу відразу їй тоді довелося кинути. За два роки до свого 70-річчя мама послизнулася на тротуарі. Тепер їй взагалі складно ходити навіть по дому, ходить маленькими кроками, спираючись на паличку. А ще вона дуже стала все забувати останнім часом, з нею тепер як з маленькою дитиною, залишати не можна навіть на годину – може включити праску і забути про це. Та й почуває вона себе недобре завжди.

Мені вже за 40 років. Я одна, живу з мамою, особисте життя не склалося у мене, на жаль. Вся справа в тому, що я не можу мати дітей, ось і не виходило у мене мати щасливу сім’ю. Була заміжня двічі – перший чоловік хотів повну сім’ю з дітьми, але цього я дати йому не могла. Другий міг собі шукати іншу за моєю спиною, я не хотіла такого життя вже сама, розлучилася. Махнула на себе рукою, та й мамі треба допомагати. Мама отримує пенсію, вона маленька зовсім. Я працюю санітаркою в лікарні, у мене зміни, і дуже часто підмінююся з дівчатками, беру нічні зміни, щоб вдень ​​бути з мамою, а то вдень її страшно саму залишати вдома. Прошу сусідку забігати до неї кожну годину, щоб перевірити – чи все в будинку вимкнено. Сама щопівгодини дзвоню мамі, дуже хвилююся за неї. Грошей, звичайно ж, завжди мало. У мами особлива дієта, багато дорогих призначень фахівців, тому майже все йде на маму.

Ну це я описала, як ми зараз живемо. Але найобразливіше, що ми ж не одні в цьому світі, у нас величезна родина є, яка завжди крутилися біля мами і говорили, як вони її люблять, вона їм дуже дорога, коли мама була при хорошій посаді, мала гарне здоров’я і всім була потрібна, а зараз відбуваються тільки рідкими, короткими дзвінками. Брат з сім’єю живе далеко, коли мама потрапила до лікарні, я просила його допомогти грошима, але він тільки 2 рази надіслав по 1 тисячі гривень: після лікарні і на мамин ювілей. Навіть не приїхав до неї на свято. А так тільки постійно придумує лише відмовки якісь: грошей немає, дітей треба ростити і вчити. Загалом, на нього розраховувати нічого, від нього я нічого хорошого і допомоги я не чекаю.

У нашому місті живуть дві маминих рідних сестри і її брат. Зрозуміло, що і моїх двоюрідних сестер-братів теж багато. Мій дядько, брат моєї мами, теж недобре себе почуває останнім часом, за ним теж доглядають. Але дві сестри абсолютно добре себе почувають, але ніколи не приїдуть провідати мою маму і з грошима не допомагають, я навіть вже і не прошу, все одно виправдаються і скажуть, що нічого в них немає, бо самим непросто живеться. Одна сестра з чоловіком взагалі живуть на сусідній вулиці, у них машина, але попросити звозити маму кудись, хоч в поліклініку, хоч на природу – просто неможливо. Навіть з оплатою за бензин. Завжди щось придумують, якісь невідкладні справи, щоб з нами не зв’язуватися, не хочуть зайвих проблем та турбот для себе.

Правильно кажуть – рідні багато, а рідних мало. У мами був 70-річний ювілей, я взяла невеликий кредит, щоб накрити гарний стіл, порадувати маму гостями. Приїхали всі, хто є в місті з рідні, подарували непотрібні дрібнички і квіти. Попили, поїли, наговорили радісні промови про безмежну любов до моєї мами і знову всі благополучно зникли з нашого життя. «Радують» маму тільки дуже рідкісними дзвінками. А якщо вона у них щось попросить по телефону, то всі відразу кладуть телефон. До себе нас ніхто ніколи не запрошує. Нас просто ні для кого немає – проблемні ми. Мені дуже прикро, за що ж так нас? Мама все життя була комусь потрібна, коли була здорова і працювала, чому ж до неї так зараз? Хіба можна викреслювати зі свого життя людину тому, що вона старенька і недужа?