У дім я батьків так і не впустила. Поговорили на сходах, взяла у них подарунки і відправила назад в село

Я вже втомилася від того, що мої батьки не бажають поставити себе на моє місце. Ніби на зло мені це все постійно роблять. Ось минулого тижня знову мені телефонує мама. Каже, що вони з татом у місто скупитися їздили. Привезли дещо онучці, доні моїй. І тільки в гості напрошуються. Я ж і не проти побачитися з ріднею. каже, тоді давайте в кафе посидимо, кави вип’ємо. А вони мені одразу заперечення посипали. Мовляв, там дорого та й атмосфера не та. Навіщо ці ресторани та кафе, якщо я у квартирі живу.. У самому центрі міста. ТА й з онучкою посидіти хотіли, а не просто передати їй пакунки. А я б і доньку привезла із собою Навіть таксі замовила б, щоб вони довго не чекали. Але їм усе не те. Просяться в мій дім погостювати.

– Грошей немає. Яке кафе? Ми до тебе заїдемо. Довго не будемо. Та ще й зять на роботі. Затримувати тебе не будемо.

Я зі Степаном разом уже 6 років. Виховуємо донечку. Живемо і справді в центрі міста. Але аж ніяк не у своїй квартирі. Ділимо її зі свекрухою. Разом ми ще з весілля. Постійно чую від чоловіка, що вже скоро і я матиму свій простір, де зможу бути повноправною господинею. Але ніяк ця мрія не здійснюється. Востаннє крайня дата була моїм виходом із декрету. Дитині вже 4 роки. Досі мене годують обіцянками. 

Але розумію, що й часи зараз непрості. 

А у свекрухи велика квартира. Аж три кімнати! Живе вона там сама, тож ми їй особливо не заважаємо. Як і вона нам. Втім, це все одно не дає мені спокою. Я не почуваюся повноправною господинею в цьому домі. Ірина Григорівна – людина холодна, завжди похмура і мовчазна. Особливих зауважень не робить. У наші справи не лізе. Але неприязню до мене від неї аж віє. Вона часом ніби нежива. І, повірте, цей мовчазний осудливий погляд гірший, ніж сварки та скандали.

Через це я не можу позбутися відчуття, що ми з донею чужі в цьому домі. Я намагаюся зайвий раз не потрапляти в поле її зору. Найчастіше сиджу з дитиною у своїй кімнаті. Ясна річ, що дитина росте і її вже важко втримати тільки в 4 стінах, але стараюся, щоб зі свекрухою ми залишалися сам на сам якомога рідше. 

Колись, коли надворі ще було тепло, я багато гуляла з донею. А зараз надворі зима. Мороз сильний – далеко нікуди й не вийдеш. Боюся застудити малу. Доводиться сидіти вдома. 

Намагалася поговорити про це з чоловіком. Делікатно натякнула, що мені тут дуже некомфортно. Особливо останнім часом мені здається, що ми сильно заважаємо свекрусі. Та й пора б уже на свій хліб піти. Бо одні тільки обіцянки чую. А коханий мені – не звертай уваги. Може, йому з рідною людиною вживатися легше, але ми ж з нею цілком чужі люди. 

Ми обидві намагаємося йти одна одній на компроміси, але дається це нам вкрай важко. Жила собі свекруха досі сама, кавалерів у хороми водила, а тут син з невісткою та ще й малюком спільним. І скінчилося вільне та безтурботне життя. А тут ще й свати в гості постійно рвуться.

Батьки ніби не розуміють, що я вдома живу не сама. Та й не мій це дім взагалі. Раптових і неузгоджених наперед гостей тут не чекають. Я ж постійно мушу звітувати свекрусі, хто і навіщо до нас зайде. Усе ж таки це її дім. І я її прекрасно розумію. 

Я вже й натякала мамі і прямо говорила, але вони не чують. Чи не хочуть чути. Ось знову зайти збираються. Кажуть, що ж там незручного? Мовляв, посидимо годинку і підемо. Я і їх зрозуміти намагаюся. Рідна донька з онукою як-не-як. Але все ж. Мушу тепер розвиватися між двох вогнів. 

Залишається тільки зітхати. Нікого не хочеться образити. Тому я й пропонувала варіант із кафе. Це був би непоганий компроміс, ось тільки мене ніхто не підтримав. Батькам ніби медом намазано в домі свекрухи. Могли б і мене зрозуміти нарешті.

Та й взагалі їхні гостинці нікому тут особливо не потрібні. Ми такого не їмо, а для свекрухи це тільки зайве сміття. Чоловікова мама вічно на дієтах: картоплю не їсть, домашні маринади та варення теж не полюбляє. І доня з чоловіком таке не люблять. А мені одній і не хочеться. Беру тільки  з поваги, щоб потім викинути чи віддати комусь 

 Та й взагалі моя свекруха гостей не любить. Навіть друзів сина вічно проганяє зі своєї кухні.

Зате моя матінка дуже цікава. Усе довкола вона повинна побачити. Коли свекруха не виходить, то вона ще й в кімнату до неї полізе. Треба ж привітатися! ОЙ як свекруха такого не любить. Вічно мені цим дорікає. Просто іспанський сором…

Але цього разу вже діватися було нікуди. Пішла до свекрухи. Хотіла попередити про батьків. Думала, вона мені знову мовчки кивне. А свекруха мені заявляє: давай не сьогодні? У неї сьогодні зустріч з подругами. Її вона планувала заздалегідь і мене про це попереджала. Я зовсім забула.

Тепер я знову вийшла винною, бо не попередила її наперед про батьків. Але ж я сама не знала, що рідні мене так підставлять! Мені так ніяково стало. У результаті до чоловікової мами дійсно прийшли гості, а я батьків і на поріг не пустила. 

Поговорила на сходах. Вивела доню показати.

— А тато де?

— Сказав, що не чекав такого від тебе. Образився і навіть їхати не захотів сюди. Чекає на вокзалі. А взагалі скажу тобі, що тому ти й не господиня в домі, бо поводишся як прислуга, себе принижуєш і нас заразом!

Я не відповіла нічого. Але задумалася над материними словами. Не чужа ж людина. Гірше точно не хоче. 

Як вам ситуація? 

Хто, на ваш погляд, помиляється?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!