1 Серпня, 2021
Ти сюди ні ложки, ні виделки не принесла, прийшла жити до мене в квартиру після весілля з однією торбою своїх речей, – сказав якось чоловік Поліні. – А нащо було нести щось, коли у тебе все є? – щиро не розуміла дружина. Вони обоє вже майже забули про ту розмові, а потім батько Поліни купив новий автомобіль

Ти сюди ні ложки, ні виделки не принесла, прийшла жити до мене в квартиру після весілля з однією торбою своїх речей, – сказав якось чоловік Поліні. – А нащо було нести щось, коли у тебе все є? – щиро не розуміла дружина. Вони обоє вже майже забули про ту розмові, а потім батько Поліни купив новий автомобіль

– Але ж він зараз все одно поки працювати не може, чого вона даремно стоїть там? – Станіслав вкотре починає цю неприємну розмова з своєю дружиною Поліною, – Хоч чимось вони можуть нам допомогти на сьогоднішній день?

Поліна вийшла заміж за Станіслава 4 роки тому. У сім’ї росте 2-х річна дочка і Поліна сидить поки в декреті.

До того, що її чоловік людина з досить таки непростим характером і дружина наче вже давно вже звикла. Вони навчилися разом ділити побут, та й дороги назад ніби й немає, адже у них вже сім’я, дитина.

– Я з невеличкого села родом, – каже жінка, – чоловік – мешканець столиці. Живемо ми на його території. У мого чоловіка характер непростий, спочатку мені це подобалося, я вважала, що така людина багато чого в житті може досягнути, адже йде до успіху на перекір всьому, а тепер вже і не знаю, що й думати, щиро кажучи.

І що робити далі. Живуть молоді за сучасними мірками непогано: у Станіслава є своя квартира, що дісталася йому від його бабусі, робота хороша, навіть автомобіль гарний є, хоча і старенький.

Ось на тему машини останнім часом чоловік міркує досить серйозно, це й не дає йому спокою.

– У мого тата машина нова, – говорить дружина, – заробив він на неї лише нещодавно, адже багато років до цього відкладав кожну копійку. Тільки він зараз в стаціонарі, за кермом поки не їздить і ще дуже нескоро буде їздити, як нам сказали фахівці. А чоловік мій давай з цього приводу мені говорити: чого автомобілеві зараз стояти, нехай нам віддасть, давай ми з твоїм татом поміняємося нашими авто.

Зі своїми родичами Станіслав давно не спілкується: образився на щось. Тепер ось образився і на маму й тата своєї дружини. Мовляв, дочці своїй вони нічого не дали, вона прийшла до нього з однією сумкою речей, допомоги від вас ніякої, хоча б машину віддайте все одно без діла стоїть, за кермом на ній зараз ніхто не їздить.

– Не посоромився і сам батькові це запропонував цей варіант – засмучується Поліна, – природно тато відмовив йому, і це зрозуміло, я не знаю на що розраховував мій чоловік.

Тато сподівається, що йому незабаром стане краще. Та й машина ця важко батькам дісталася. Нас у батьків моїх троє: після мене ще брати-двійнята, їм зараз по 13 років.

– Я один працюю на нас усіх, – говорить Станіслав, – утримую тебе, дочку, квартира моя, ти сюди ні ложки, ні виделки не принесла. Тебе заміж без нічого взяли.

– А навіщо ложки-вилки приносити, якщо є все, – сумно виправдовується Поліна, – ну так, мої батьки не допомагали нам грошима, але і його теж. Зате мої нам возили все з села: картоплю, консервації різної багато, курей, яйця. Та й коли у нас донька народилася, то мама відпустку брала – приїжджала допомагати нам з маленькою дитиною.

– Дочку нашу більше туди не повеземо, – сказав Станіслав, – нехай сюди приїжджають бачитися, раз їм зовсім байдуже до нас.

Батько Поліни зараз їздити до своєї онуки не може. Мама теж вся в турботах: сини, город, господарство, чоловік, який поки сам нічого робити не може.

– Приїжджай до нас, – пропонує останнім часом мама Полінці, – хоча б поки ти в декреті сидиш, тобі в нас добре буде з дитятком.

Але їхати Поліна особливо не хоче: розуміє добре, що мамі зараз і так важко. Лікарняні батькові платять копійчані, тільки з офіційної частини зарплати. Мама одна утримує зараз сім’ю, куди ще й доросла дочка з дитиною.

– Станіслав відразу таким не був, – згадує Поліна у розмові з подругою, – що сталося – не зрозумію. Але з кожним днем ​​характер його стає не таким вже й хорошим, як колись.

– Чоловік в декреті пізнається, – хитає головою розуміюча подруга, – бач який, тато і мама йому дружину без всього привели в будинок. Бачив з ким одружується, його все влаштовувало раніше.

– Вибір між своїми батьками і чоловіком я робити не хочу, – каже Поліна, – але і виходу ніякого поки не бачу. Якби не ця машина, то Станіслав ще б якийсь привід хзнайшов. Швидше б з декрету вийти і заробляти почати самій, щоб ніхто не докоряв мені ніколи, може тоді легше стане.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *