– То ти маму собі забереш? – Е ні, братику! Мені такого менінгіту не треба! – А хіба мені треба?! – перешіптувалися діти, поки я тихенько плакала за стіною

Не звикла ділитися подробицями свого особистого життя з чужими людьми, але хочу застерегти кожну жінку: не повторяйте моїх помилок і не живіть заради своїх дітей! Невдячна це справа. 

Я на сина та доньку витратила свої найкращі роки, вірила і надіялася, що на старості літ вони мене доглянуть. 

Як же я помилялася!

Мій чоловік помер дуже несподівано і раптово. Ані тоді виповнилося 14, а Михайлику всього 8 років. 

Залишилася я сама-самісінька. От і довелося всіма силами ставити дітей на ноги. 

Росли мої дітки і горя не знали. 

Коли в них з’явилися онуки, я допомагала з їхнім вихованням, забирала їх на вихідні до себе, аби молоді могли трохи відпочити

Я й припустити не могла, що своєю добротою сама собі рию яму!

Але варто було мені злягти з хворобою, як син і донька нарешті показали, якими є насправді. 

– Діточки, мене до лікарні кладуть. Може завтра принесете мені якісь ліки, особисті речі?

– Звісно, мамо. Або я, або Михайло обов’язково прийдемо. 

Пусті слова і обіцянки. Я так і пролежала цілий тиждень в лікарняному халаті, давлячись несмачною кашею і своїми сльозами. 

– Ви така приємна літня пані… Невже у Вас нікого нема? – питала мене сусідка по палаті. 

– Нічого собі! А чого ж не навідуються?

Я мовчала. Сама не знала відповіді на це питання. 

Коли мене виписували, лікар суворо заборонив перевтомлюватися. Я йому пообіцяла, що берегтиму себе, але слова таки не дотримала. 

Не встигла переступити поріг власної квартири, як одразу ж до мене завітали діточки. 

– Мамо, як добре, що тобі вже краще. Ми без тебе зовсім не справляємося. 

– Може, ти б посиділа з малими до завтра. Ми хочемо в Карпати з’їздити?

Я не звикла відмовляти своїм дітям, тож швидко забула про всі образи і забрала малюків до себе. 

Онучки у мене ще маленькі: їх і на руки взяти треба, і погодувати, і погратися з ними, і побігати за ними на майданчику. 

От і наздогнала мене хвороба знову. 

Лежу, рук і ніг не чую. Погано так, що весь світ не милий. Краєм вуха чую, як Михайло з Анею сперечаються, хто сьогодні зі мною залишиться на ніч. 

– Ти ночуй!

– Ні ти! Сама знаєш, мені завтра на роботу.

– Я теж втомилася. Та й мамині капризи довго витримувати не зможу.

Я знайшла в собі останні сили, щоб піднятися з ліжка і вигнати безсоромних з квартири:

– Геть! Забирайтеся! Я й без впораюся. 

– Мамо, ти не так все зрозуміла…

– Я не дурна і прекрасно бачу, як жахливо виховала своїх дітей. 

Цілу ніч проридала в подушку. Як так?! Невже мені тепер нікому буде й ложку води подати?!

З тих нервів і відчаю забула закрити вхідні двері до квартири. Вранці прокинулася від незрозумілого шарудіння. Дуже злякалася, але коли побачила на порозі свою сусідку, зітхнула з полегшенням. 

Між нами зав’язалася розмова. Я не могла стриматися – усе розповіла молодій жінці про свою біду. Вона вислухала, а тоді запропонувала мені свою допомогу. 

Я спершу відмовлялася, а потім погодилася. 

Тепер вона за мною доглядає, купує мені продукти, ліки, пироги смачні пече, а я за це їй половину своєї пенсії віддаю. 

От і дожилася, що на старості літ мене зовсім чужа дитина доглядає! Невже я сама в цьому винна?

А як вважаєте Ви?

Напишіть нам у коментарях на Facebook

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю.

Усі фото в статті є ілюстративними.