– Така молода, а вже вдова, – перешіптувалися люди на пoхoрoнi. – Тяжко буде самій з малою… Такий добрий чоловік був… Не засидиться Леся у вдовах довго – знайде когось. Гарна, розумна…

Під вечір пішов дощ – весняний, теплий. Струмочки несли бузкові пелюстки, які, наче, фіолетові мініатюрні кораблики поспішали невідь-куди. Здавалося, весь світ заворожив, запоморочив розморений дощем бузковий аромат…

Леся йшла з роботи пішки. Знала, дощ не в силі змити пережите. Прийде час – зможе простити. А забути – ні.

Зупинилася біля розкішного бузкового куща. Притулилася обличчям до вимоклих, обважнілих кетяг. Цівки-струмочки потекли по шиї.

– Ой, Максиме, чи ти бачиш там, на небі, як мені… Здається, зовсім недавно ми шукали бузкове щастя. П’ять пелюсток…

Максима не стало, коли Лесі було двадцять п’ять, а доньці лише п’ять рочків.

– Така молода, а вже вдова, – перешіптувалися на пoхoрoнi. – Тяжко буде самій з малою… Такий добрий чоловік був… Не засидиться Леся у вдовах довго – знайде когось. Гарна, розумна…

Леся байдуже сприймала знаки уваги від чоловіків. Максима не могла забути. І хвилювалася, що чужий дядько доньку не буде любити. Так і не впустила нікого у своє життя. Аж поки, два роки тому, шеф не послав на семінар у сусідній обласний центр.

– Там менеджерів збирають. Запросили й від нас когось. Твоя тема.

0

Їм випало сидіти на семінарі за одним столом.

– Григорій, – представився незнайомець.

– Леся.

– Ви тутешня?

– З сусідньої області.

– Я міг би вам запропонувати прогулянку по місту після наших «уроків». Якщо, звісно, не маєте інших планів. Я живу тут. О, лише не переймайтеся банальною думкою, що мене чекає вдома сім’я. Я вічний холостяк.

Григорій знав історію кожної вулиці, старих будинків. Його розповіді були цікаві. А ще він був галантним, що притаманне багатьом мешканцям цього доброго старого міста.

Довівши Лесю до готелю, запитав:

– Якщо ви не втомилися від мене, може, продовжимо нашу екскурсію завтра?

Вона погодилася.

Минуло завтра і післязавтра. Лесі хотілося, аби цей семінар тривав і тривав. Довелося зізнатися собі: до душі Григорій.

Він провів Лесю до поїзда.

– Я кажу вам до побачення, що означає, ми ще побачимось. З вашої згоди, звичайно.

– Буду рада.

Григорій приїжджав до Лесиного міста. Інколи вона їздила в сусідню область.

– Ма, – якось сказала донька, – а твій залицяльник кльовий.

– Ніно, кльовий – це для твого віку. Я б сказала – вихований, порядний. До речі, коли Григорій приїде наступного разу, не одягайся так виклично.

– Мені вже дев’ятнадцять. Бачила б ти, як декотрі мої одногрупниці одягаються.

Згодом Григорієві візити стали рідшими. Пояснював: багато роботи. Зате донька зачастила до сусіднього обласного центру. На Лесине запитання, що стало причиною такого раптового інтересу, Ніна відповіла:

– Набридло вдома на вихідних сидіти.

Якось Леся хотіла поїхати разом з донькою, проте Ніна запротестувала:

– Ма, я ж не сама їжджу, а з друзями. Подумають, що ти мене за руку водиш. Якщо хочеш, їдь сама, а я вдома залишуся.
Леся якось не помітила, що ставлення Григорія до неї трохи змінилося. Стало менше ніжності. Менше тепла у стосунках.

А потім… О, як бoляче і принизливо це згадувати. Григорій приїхав без попередження. Зате з шикарним букетом троянд.

– Як приємно, – мовила Леся. – А…

– Вибач, ці квіти для Ніни, – відповів, опустивши очі.

– У моєї доньки свято, про яке я не знаю?

– Як би тобі сказати, Лесю. Розумієш, так трапилося… Ми з Ніною… ну, зустрічаємось. І ми вирішили…

– Як зустрічаєтесь? Де? – не могла втямити Леся.

– Ма, яка ж ти не здогадлива. Григорій кохає мене. А я – його.

– Кохає? Відколи? Він же у батьки тобі годиться. Він…

– Ма, яке це має значення? Ну, вибач. Ми вирішили одружитися. Не хвилюйся, тобі не доведеться тратитися на забаву. Григорій про все подбає.

– Господи, як я переживу такий сором?! За які гріхи мені це все? Ніно, як ти могла?! А ти, Григорію?!

Цього ж дня донька з Григорієм поїхали. Уже рік минув. Ніна так і не наважилася приїхати до матері. Телефонувала лише на великі свята. «Привіт. Як ти? Вітаю. В мене все добре», – оце й усі розмови. І Леся не поспішала на гостини до доньки і новоспеченого зятя.

Від Ніниних одногрупниць дізналася, що донька взяла академвідпустку в університеті. А згодом перевелася вчитися в сусідню область.

– Навіть не знаю, що порадити, – сказала про всю цю катавасію найкраща подруга.

– І я не знаю, що собі порадити, – мовила Леся. – Не за Григорія душа болить – за Ніну. Я втратила доньку.

– Ти ні в чому не винна.

– Якби жив Максим…

… За спогадами Леся не помітила, що вже промокла і змерзла.

– Лесю, щось трапилося? – гукав з машини сусід з наступного під’їзду. – Ви щось загубили під тим кущем? Ходіть, підвезу. Застудитеся.

– Люблю бузок…

– І моя пoкійнa дружина любила бузок. Всю дачу ним обсадила. Бузочком його називала.

… Після роботи наступного дня Лесю очікувала несподіванка. Під порогом її квартири лежав оберемок бузку. Фіолетового упереміж з білим. Мокрого від затяжного дощу. Пахучого…

– Сусід, – усміхнулася.

Через день чекали нові квіти.

– Дякую, – прошелестіла, притулившись устами до запаморочливо-ароматних кетягів.

Бузковий дощ дарував Лесі гарну долю. Поки що доля стояла, переминаючись з ноги на ногу, вище поверхом. І не наважувалася підійти…

автор: Ольга Чорна

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!