Що стоїш, сумку чоловікову розбери! — гаркнула на мене свекруха. Я слухнняо дістала контейнери з-під обіду і тільки зібралася нести їх на кухню, як мій погляд зачепився за мереживний краєчок

— Ганнусю! Це ти?

Я відчула на своєму плечі чиюсь руку і різко обернулася. Я була настільки шокована, що аж у роті пересохло. Переді мною стояла моя колишня свекруха.

— Ганнусю, я така рада тебе бачити! Боже, яка ти зараз гарна. А прикраси! Це справжнє золото, — з цими словами свекруха почала роздивлятися мій браслет.

Вийшло так, що ще в студентські роки я вийшла заміж за сина Зої Володимирівни — Олексія. Тоді мені здавалося, що це було справжнє кохання і зовсім неважливо де жити, тільки б з ним. Так ми і переїхали до його матері. Тоді я була ще зовсім юна та наївна. Старалася не звертати уваги на всі дорікання свекрухи. Може, все було б добре, якби не його зрада.

Того вечора він повернувся з роботи запізно, помився і одразу пішов спати.

— Ну і чого ти стоїш? Може сумку чоловікову розбереш?- одразу накинулась на мене свекруха.

Я покірно почала діставати контейнери з-під обіду і вже мала нести їх на кухню, аби помити, але мій погляд зачепився за шматок мережива у сумці. Коли я смикнула за нього, в моїх руках опинився білий жіночий бюстгальтер. Він явно належав не мені.

Тоді, я почала шукати цьому якесь логічне і розумне пояснення. Але мої думки перервали крики свекрухи. Вона прибігла до мене з сорочкою чоловіка і стала показувати, що на комірі сліди від жіночої помади.

Висновок був очевидним — це зрада. Я не кричала і не сварилась. Я просто зібрала речі і тихо подала на розлучення. Чоловік пробачення не просив, а просто сказав:

— Якщо ти мені не віриш, значить в нашій парі нема довіри. А без довіри — нема стосунків.

І тут, вся вина за розлучення впала на мене.

Спогади порушили слова мого сина.

— Мам, дивись який я камінь знайшов. Кішку нагадує, — він підніс камінь прямо мені до обличчя. — Ну хіба не схожий?

— Так, дійсно, — ласкаво відповіла я і поцілувала його в чоло.

— Це твій син?- розгублено запитала свекруха.

— Так, мій.

— А мені завжди здавалося, що ти безплідна…

— А з чого такі висновки?

— Ну ви з моїм Олексійчиком  роки разом прожили, а дітей так і не завели.

— Це було сплановано. Ми хотіли трошки грошей назбирати, квартиру купити і вже тоді дітей заводити. Хотіли вагітніти вже років через 5. Але це вже в минулому. До речі, як він? Одружився?

Свекруха зблідла і не могла вимовити ні слова.

— Може вам води, чи лікаря? Вам погано? Як вам допомогти? — не на жарт злякалася я.

— Ні-ні, лікаря не потрібно. Дай водички, — вона взяла з моїх рук пляшку і почала жадібно пити воду. — Це ж я той бюстгальтер в сумку підклала. І з помадою я теж постаралася. Я думала, що ти не можеш дітей мати, а я внуків хотіла. От і вирішила вас розлучити. А в мене Олексій гордий, не став пояснювати. Я так і знала, що так буде. Але зараз, в тебе є дитина. Це ж зовсім інша справа. Ходи зі мною!

— Куди? — розгублено запитала я.

— Як куди? До Олексія! Чоловік в тебе є?

— Звичайно.

— От і добре, сина на чоловіка залишиш. Розлучишся і заміж знов за Олексія вийдеш! Діток йому народиш. Будуть такі ж самі, — і свекруха почала тягнути мене за руку.

— Ви що, з глузду з’їхали? Нікуди я не піду. В мене сім’я є. І все вже у минулому.

— Ах ти, яка хамка стала! Я тобі гарного чоловіка пропоную, а ти хвіст розпустила і носом крутиш! Ну нічого, як тільки надумаєш — приходь. Я тебе завжди прийму.

Ну це хіба нормальна людина? Хоче, щоб я кинула сина і чоловіка і знову з нею жити стала. Та і вдячна я їй, якби не цей вчинок, то я б зі своїм нинішнім чоловіком не познайомилася.

А що б ви відповіли свекрусі?