– Приїжджай у гості, в Ані іменини, – наголосив син у слухавку. І дуже легко натякнув на подарунок.

Я заробітчанка, працюю у Гданську майже 20 років. Родом з невеличкого села. Там не було хорошої перспективної роботи. Або йти бухгалтером у сільраду (а платили копійки) чи їздити на ферму та за свинями прибирати. А в мене тоді було двоє синів, яких треба на ноги підіймати. 

Тому вирішила поїхати у Польщу на заробітки. Мову добре знала, тому швидко знайшла роботу. Сини залишилися з моїми батьками, Царство їм Небесне. Я працювала покоївкою, нянечкою, у клінінговій компанії. Старалася приїздити до рідного села двічі на рік, але брала довгу відпустку. 

Польща була моїм рятівним колом. Я допомогла батькам зробити ремонт у хаті, сини вступили до Львівських університетів. Мали що їсти та одягнути, мені від цього на душі було спокійно. 

Старшому синові Орестові 35. Декілька років тому він виїхав з жінкою та дітками закордон. Онучки до мене щодня телефонують у Скайп, розповідають, як у них справи, показують свої іграшки. Орест чудовий інженер-механік та одна компанія у Швеції запропонувала йому роботу на заводі. Він заробляє дуже файні гроші, там купили собі машину та орендують будиночок за містом. На жаль, досить рідко приїздять у село на гостину через відстань.

Тільки коли Орест виїжджав геть, то я потайки дала йому 5 тисяч доларів, які мала відкладені. Ну, на перший час, хай обживуться. Бо не знати, що у тій Швеції їх чекало. 

Молодший син Артур залишився у Львові, там знайшов собі гарну жінку. Я молодятам на весілля купила невелику двокімнатну квартиру. Це не був елітний район та новобудова. Левандівка, старенька хрущовочка. Тільки ремонт вони вже за свої гроші робили, я не хотіла там командувати. На той час це була пристойна сума, але для Артура ні копійки не пошкодувала. 

І от на Новий Рік я приїхала до родини. Весело провели свято, онуки тішилися подарункам. На Різдво вже Артур приїхав до мене в село. Діти заколядували, невістка Анна привезла пляцки, кутю, пампухи.

Онуки так гарно заколядували “Нова радість стала”, що я аж заплакала. Дала кожному по 500 доларів. Нехай невістка їм купить якісь зимові курточки, черевички, шапочки новесенькі. Та і загалом, зараз такий курс долара, що сума вийшла кругленька. 

11 січня зранку до мене зателефонував Артур:

– Мамо, приїзди сьогодні до нас у гості. 

– Добре, а що за свято?

– Та в Ані іменини, – так наголосив син гучно у слухавку. 

Я мала з Польщі гарний сервіз на 6 персон. Замотаний у коробку, ще картон поміж чашечок стояв. Гарні білі блюдечка, по краєчку така золота смужка. І в комплекті ще йшли невеличкі чайні ложечки. 

Гадала, що невістка оцінить мій подарунок. Бо я вже витратила солідну суму на онуків, привела їм з Польщі солодощі та ще й на коляду дала. Тільки от коли я при сватах дістала цей сервіз, то Аня аж скривилася.

– І це все?

– Так. Нехай твій агел оберігає від лиха. 

– Дякую, – сказала Аня та відставила сервіз у шафу. Навіть не відкрила, аби ми з нього чаю випили. 

Ввечері Артур відвозив мене на автобус до села.

– Мамо, а що то за такий подарунок бідний?

– Тобто? Гарний сервіз, з Польщі привела. Ви його навіть не розпакували!

– Мамо, нам до біса той чай, віриш? Аня думала, що ти їй гроші подаруєш. Вона хоче нову сумочку купити чи черевики. 

Здається, що тоді син та невістка геть чисто знахабніли. Ми почали сваритися одразу в машині на таке велике свято. 

А потім я довідалася, що Артур з Анею поклали око на мою хату. Ну звісно, я туди стільки грошей вклала на той ремонт, нові меблі, будматеріали. Син це пояснив так “у нас родина велика, а ти можеш спокійно жити у нашій квартирі”.

До слова, у Артура та ані троє діток. Але хіба це мої турботи щодо їх житла? Я і так квартиру на весілля купила. А вони певно думали, що я для них якась дійна корова. Буду на всі захцянки давати долярики та єврики. 

Так на свята я полаялася з рідними дітками. Артур вважає, що я йому нічого не дала в цьому житті. Ага, вони певно забули, на чиї гроші та квартира куплена. Ще й Аня іншим родичам пожалілася, що я така скупа свекруха, їй нормальні подарунки не привезла. 

Я не знаю, чи є сенс мені їхати у Польщу. Адже син потім знову буде телефонувати та просити гроші. Хоча має нормальну роботу та не бідує. 

Я б взагалі відмовила Артурові та Ані в допомозі. Але вони тоді заборонять з онуками бачитися. Ще почнуть дітлахів проти рідної бабусі намовляти.