Після поминок зібралися у затишній веранді. – Давайте вирішимо щодо спадку, – голосно мовив свекор. – Заповіту мати не залишила, тож будинок може забрати той, хто забажає
Теплий дощ омивав спраглі поля та засмучені квіти. Жалобна процесія стояла під парасолями, мовчки слухаючи спів священика та хору. У присутніх були скорботні вирази обличчя, лише у Карини текли сльози. Їй насправді було шкода бабцю Ярину. Вона була бабцею її чоловіка Руслана, але Карині подобалося відвідувати стареньку. Після паркого асфальту та шумного міста на природі краще дихалося. Саме серед цього розмаїття трав з’явилася перша збірка її віршів… Бабця Ярина любила частувати гостей липовим чаєм зі своїми смаколиками, які вона випікала у сільській печі. Здається, і зараз на своєму останньому шляху вона шепоче до Карини: «Не засмучуйся, дитинко, все гаразд. Я завжди буду з вами та допоможу вам». Настала мить прощання. Підійшовши ближче, Карина щиро заплакала. Старенька бабуся лежала, ніби спала. Розпач та жаль огортав жінку, аж поки Руслан не відвів дружину. Після поминок зібралися у затишній веранді.
– Давайте вирішимо щодо спадку, – голосно мовив свекор. – Заповіту мати не залишила, тож будинок може забрати той, хто забажає.
За матеріалами – Уют.
– Та кому він потрібен? Непотріб такий, що ніхто не купить. Дах протікає, підлогу час міняти. Тут ремонт влетить у копійку, ніж коштує сам будинок.
– Так, будинок старий, – погодився свекор. – Продати його у цьому селі не реально, але, може, хтось захоче лишити його собі під дачу.
– Ха-ха-ха, не сміши, тату, – озвалась донька Лана. – У мене дача сучасна з басейном, а це хатка на курячих ніжках.
Усі гуртом розсміялись. У Карину зачепили ці слова.
– Я залишу собі під дачу, – чітко сказала та обвела поглядом присутніх. – Ніхто не заперечує?
Усі здивовано подивилися на наймолодшу невістку. «Блаженна вона, вірші пише, он уже дві збірки видала».
– Питань нема, але якщо хата завалиться від старості, то щоб ніяких претензій, бо ж сама бачиш – раритет, – мовив до неї свекор та вклав у її долоню ключ від будинку. – Володій, господине, схочеш ферму курей розведеш або ж гриби можеш вирощувати.
– Печериці, – зареготав брат чоловіка Влад. Поетеса читає грибам вірші, і вони ростуть. Поетичні гриби з Йосипівки! А що? У Києві на ринку вмить розметуть. Куди тим супермаркетам братися.
Родичі Руслана знову зареготали, навіть свекор засміявся. Карина нахмурилася та пішла до кімнати. «Поминки, а вони регочуть. Хіба ж бабуся не заслужила, щоб її поминали по-людськи. От уже зубоскали!» До кімнати заглянув Руслан.
– Ти чого, Каринко?
– Іди, любий, щось голова розболілася, хочу трішечки полежати.
– Може, я посиджу біля тебе, ти дуже бліда. Хочу тобі сказати, що ти дуже побиваєшся за старенькою. Шкода, звичайно, але ж старість – не радість, вона свій вік прожила.
Першим сонячний день зустрів зозулястий півень. Він радісно сповістив про початок дня, дивуючись чому господиня досі не відчинила курник. Карина встала першою. Вмившись водою з криниці, жінка відчинила двері курника. Вона насипала куркам пшениці та налила води. Хто ж за ними доглядатиме, як всі роз’їдуться?
– Це всі так рано встають? – невдоволено запитала Лана, виглянувши у вікно. – Потрібно цьому півневі по хвості надавати, бо ж розспівався, ніби в опері.
– Сьогодні й скрутимо, – сонно озвався Ланин чоловік. – Смачна юшка з домашньої птиці, давно не смакував!
Карина осудливо покрутила головою. За бабусею ще двері не закрилися, а вони вже кепкують над її господарством. Як потрошили курей, Карина не бачила. Вона пішла до річки. Вдень свекруха з Ланою перебирали нехитрий спадок бабусі. Заклопотано відчиняли шафи, шухляди у столах, рились у тумбочках та на полицях: що вважали за цінність несли в авто. Карині було складно дивитися на це дійство, і вона пішла вглиб саду. Там жінка лягла у гамак та почала дивитися на небо. Рядки зародилися самі, ніби теплі промінці сонця навіяли якусь мелодію. Скочивши, Карина дістала блокнот із кишені та почала писати. На вечір розпочалася гроза. Грім лунав, ніби з гармати, а дощ лив, як з відра. Довелося діставати миски та відра, бо ж вода бігла на підлогу. Ринви навколо хати були забиті листям, тож дощова вода бігла по стінах.
– Знову штукатурка обвалиться, а весною ж ремонтували, – невдоволено пробурмотів свекор.
– То чого ж ринви не замінив? Їх потрібно було замінити, а тоді штукатурити стіни, – повчально сказала свекруха.
Свекор сердито зиркнув на свою дружину, але нічого не сказав. Карина пила чай на веранді, коли до неї підійшла Лана. Вона тримала в руках якийсь папірець.
– Танцюй, Карино! Ось заповіт знайшли у скринці. Мені бабуся заповіла свої срібні прикраси, а тобі з Русланом ось цю розвалюху!
Карина взяла заповіт і побачила, що там так і було написано: «Будинок свій лишаю онуку Руслану та Карині…» Заповіт був завірений нотаріусом, і після того, як не стало бабусі вони ставали господарями спадку. Карина усміхнулася: «Моя бабусечка! Сива голубка, ти думала про нас невдячних, пробач, що рідко приїздили, мало допомагали по господарству, хоч телефонували щодня». По щоці Карини потекла сльоза. За стіною чувся сміх Лани та присутніх. Поїхавши у столицю, кожна сім’я поринула у звичний ритм життя. Коли щоденна рутина діймала Карину, вона сідала в електричку та їхала до Йосипівки. Провідавши бабусину могилку, Карина ходила по старому будиночку. Здається, він дихав душею господині. Тут добре відпочивалося, легко писалися вірші, а сама атмосфера була якоюсь неземною. Навіть Руслан помітив зміни у Карини.
– Ти якась інша стала, ніби якусь таємницю ховаєш від мене… Ти випадково іншого не завела?
Карина лише пирснула від сміху. Якоїсь ночі приснилася бабуся Ярина і чітко мовила: «Міняй, дитинко, ринви, уже час настав». Прокинувшись, вона довго думала про сон. Потім жінка таки поїхала у Йосипівку. Поговоривши із сусідами, домовилися, що за могорич та 50 грн, вони познімають усі ринви та й складуть під хлівчиком. Нові Карина вже замовила у будівельному маркеті. Попрацювавши годину, чоловіки прийшли по могорич. Після бабусі залишилася трилітрова банка оковитої. Зрадівши такій щедрості, робітники побігли за ковбасою до місцевого магазинчика. Карина лише посміялась. Присівши, вона почала оглядати труби та жолоби, по яких стікала вода. Замулені та забиті землею, вони вже не виконували своєї функції.
Багато труб було іржавих та з дірками. Вона взяла в руки дерев’яну паличку та знічев’я почала вишкрібати землю. Несподівано у мулі з’явились якісь дрібні круглі предмети. Очистивши їх від землі, Карина побачила позеленілі старовинні монети. О, це так знахідка! Карину кинуло у жар. Вона почала розчищати усі ринви, які були зняті з будинку. Монет виявилося 25. Жінка промила їх водою та очистила від бруду. Навіть неозброєним оком було видно, що монети золоті. Як правильно вчинити з цим скарбом, Карина не знала. Вона вирішила нікому нічого не казати, а перевірити, скільки може коштувати така монета.
Ювелір досить довго оглядав монету, кидав у якісь свої розчини. Повертаючи монету господині, якось дивно подивився на неї.
– Вітаю, це дуже велика цінність та велика рідкість. Надумаєте продавати я знайду вам покупця.
Він написав п’ятизначну цифру на папері, поставивши знак долара. У Карини округлились очі.
– Ви, що не знали? Ви дивна якась. Може, ви вкрали у когось цю річ?
– Ви, певно, божевільний! Це спадок мого чоловіка, – гнівно чиркнула очима та побігла на вулицю.
Ввечері розповіла про все чоловіку. Він спочатку не повірив, а потім почав перебирати монети у хустинці.
– Каринко, ми багатії! Можемо придбати квартиру, автомобіль, подорожувати, чуєш? А тоді отямившись, схопив Карину за руку.
– Більше, щоб самій ніяких оцінок. Тебе ж могли обдурити чи щось гірше навіть. Про спадок нікому ні слова. Потрібно сховати монети у сейф банку. Я завтра цим займусь.
Руслан зробив так, як і сказав. Але як продати дорогоцінний скарб? Ні Карина, ні Руслан, ніколи не мали подібного досвіду. Руслан вирішив виставити одну монету в Інтернет на продаж. У подружжя почався тиждень суцільного випробування: телефонували навіть вночі. До Руслана приходили колекціонери-нумізмати. Після довгих перемовин чоловік хапався за серце. Справжньої ціни не давав ніхто, а порожні розмови дратували його. Якось повернувшись додому, Карина тихенько роздягалась у передпокої. Несподівано почула голос свекрухи з кухні.
– Ти віриш їй? Можливо, вона не весь скарб тобі віддала. А що, завезла частину монет до своїх батьків, щоб не ділитися з нами.
– Чого ви вирішили, що я буду з вами ділитись? – обурено вигукнув Руслан. – Спадок мій, знайшли у бабусі Ярини скарб ми. Ви тут до чого?
– Е-е-е, дорогенький, зачекай! Бабця Ярина моя мати, значить перший спадкоємець – це я. То ж ти тут ні до чого, а твоя поетеса й поготів, – у голосі свекрухи чулась злість. – Якщо я вирішу заповісти щось, то вас у мене троє, якщо ти не забув.
Карині зробилось млосно і гаряче. Вона накинула на плечі легенький плащик та й вийшла з квартири. Отже, сім’я вирішила повернути собі спадок, знайдений Кариною. Вона спіймала таксі та поїхала у Йосипівку, вирішивши там переночувати серед теплих яблунь та ароматних квітів. Коли машина зупинилася біля будинку, Карина не повірила своїм очам. Будинок стояв, ніби після розрухи. Поламані дерева, недбало скошені квіти були стягнуті в куток подвір’я. Навколо будинку земля була скопана, ями та рови прикрашали подвір’я. З городу лунав роздратований голос Лани. Вона з кимось голосно сперечалася. Якісь чоловіки розбирали дах на будиночку. Вражену побаченим, вивела зі ступору сусідка Стася.
– Що тут діється, дитинко? Уже тиждень розтягують обійстя. Вчора город навіщось Влад скосив, картопля ж тільки перецвіла! Бідна Ярина, щоб могла встати, то показала б онукам, де раки зимують!
– Спадок… Шукають коштовності бабусі Ярини, – ледве видушила із себе Карина.
– Які коштовності? Їй пенсії ледве вистачало на вбоге животіння, ти й сама знаєш, бо ж лікувала бабцю, коли та нездужала. Хіба ж не могли сороковин дочекатись, як люди?
Карина мовчки зітхнула. Жінка пішла до бабусиного горбика ще свіжої землі та дала волю сльозам. Наплакавшись досхочу, повернулась до будинку. Лана та Влад поїхали до міста, попсувавши одне одному нерви.
Карина попросилася переночувати до сусідки Стасі. За вечірнім чаєм жінка розпитувала сусідку про будинок бабці Ярини. Старенька розповіла, що господарів будинку не стало під час голоду у 30-ті роки минулого століття. Потім у будинку оселились якісь військові, яких, мабуть, не стало у Другій світовій, бо не повернулися. Після у будинку жив сільський агроном, який продав його батькам бабусі Ярини. У цьому будинку Ярина й виросла, вийшла заміж та народила дітей, з якими й гралася сама бабуся Стася. Так колись розповідала бабусі Стасі її мати.
Помішуючи м’ятний чай ложечкою, Карині спало на думку, що й сама бабця не могла знати про скарб. Його могла заховати сім’я, яка мешкала там до неї. Невідомо, де вони працювали і як їм дісталися ті гроші. Складні були часи. Доноси писали один на одного, ночами люди зникали… Вночі їй знову наснилася бабуся, вона скрушно хитала головою та гладила Карину по голові, а потім вклала у руку велике яблуко.
Прокинувшись, жінка викликала таксі і поїхала до місцевого монастиря. Відстоявши службу, Карина довго розмовляла з настоятелем. Заспокоївшись, вона приїхала додому, щоб поговорити з чоловіком. У квартирі стояв розгардіяш. Розкриті валізи красномовно свідчили, що господарі будинку збираються у дорогу.
– Ти де була? Телефон поза зоною, я ледь не втратив глузд. Я думав, що з тобою щось сталося. Збирайся, я продав вигідно монету, то ж тепер у нас буде своє житло.
Карина стомлено дивилася на квартиру. Чуже житло, яке ніколи не подобалося.
Він почав носити валізи до вантажівки, що під’їхала до дверей під’їзду. Карина підійшла до вікна та почала знімати штори. Їй знову стало млосно, гаряче. Вона зрозуміла, що провалюється в якусь темряву.
Зляканий Руслан кропив бліду дружину водою.
– Що з тобою, люба? Ти перенервувала, не переймайся, у нас усе вийде.
– Я знаю, Руслане. Основний спадок у мені, – вона усміхнулась. – Я назву її Яриною.
– Кого? – здивувався чоловік.
– Нашу доньку. І вона буде щасливою дитиною. Це наш найбільший скарб від бабусі – продовження життя і твого роду.
– Я кохаю тебе, люба.
– Я тебе також.
Вони обнялися, а у вікно зазирнуло сонце, з якого усміхалась бабуся Ярина.
Автор – Ірина Катюха.