– Не ваше собаче діло де Антоніна Петрівна! Ви їй хто взагалі, щоб таке в мене запитувати? – фиркав сусід

Я виросла у маленькому будиночку в маленькому тихому місті, що більше нагадувало село. Будинок належав моїй матері, яка успадкувала його від батька. Свого тата я не знала, він напевно навіть ніколи мене не бачив.

Рідне місто я не покидала, хіба, коли поїхала навчатися на педагогічному факультеті. Разом зі мною додому повернулось кілька моїх однокласників. Я влаштувалась працювати до школи. Тут були мої друзі, тому робота була в задоволення.

Серед тих, хто повернувся був Артем. Ми часто бачились, а потім самі того не плануючи закохалися. Через рік стосунків я дізналася, що вагітна. Замість пропозиції руки та серця мій коханий вирішив втекти за кордон. І так втік, що наказав своїм батькам не зізнаватися де він.

Мені нічого не залишалося, як народжувати. Донечка була такою красунею! Ми з мамою душі в ній не чаяли. Та не довго наша дівчача ідилія тривала. Якось дуже раптово занедужала моя мама.

Її врятувати не вдалося, тоді Софійці було тільки 4 роки. Важко мені було переживати втрату матері, плакала вечорами, місця собі не знаходила. Та треба було жити заради дочки. 

Минуло ще кілька місяців. Поруч із нашим будинком заселилась молода пара з бабусею. Хлопець та дівчина не хотіли зі мною знайомитись, а от Антоніна Петрівна навпаки була дуже комунікабельною. З нею ми могли розмовляти про все на світі, отак і подружилися.

Донечка теж полюбила Антоніну Петрівну. Ми вирішили зробити собі маленьку традицію, кожної п’ятниці запрошувати її до нас на вечерю. Нам дуже імпонувала її компанія.

А потім вона просто зникла. Тиждень, другий. Я вже подумала найгірше, що можна, стала переживати раптом з нею щось сталося.

А коли мені це здалося дивним я пішла прямо до її будинку. 

– Добрий день, вам! Я одразу до діла, а куди ділась Антоніна Петрівна?

– Що? Це хіба ваша справа де вона? 

– Ми мали вечеряти разом два тижні поспіль! Я просто хвилююся! 

– Перехвилюєтесь! Все, мені пора! – різко відповів хлопець та зачинив двері.

Добре, що моя подруга працювала у найближчій лікарні. Я просто інтуїтивно набрала їй і спитала чи часом не поступала до них бабуся Антоніна.

– Так! Вже другий тиждень у нас і ніхто до неї так і не навідався! Така приємна жіночка!

– Слава Богу! Тепер я розумію чому не бачила її стільки днів! Тоді до скорого, буду збиратися в лікарню!

Я взяла донечку з собою, вона й собі стала сумувати за нею. Бачили б ви посмішку Антоніни Петрівни! Вона аж сплакнула від радості. 

– Ой, мої хороші! Я така рада вас бачити! Як у вас справи? – почала посміхатися Антоніна Петрівна.

Пізніше я розпитала в лікаря які ліки їй потрібні, купили все необхідне, привезла їй смачний обід. Ми з донечкою чекали на її одужання, а потім забрали жінку до себе. Прикро було розуміти, що її рідня навіть не цікавилась чи жива бабця взагалі. То навіщо до таких людей повертатися.h

А через місяці вони взагалі переїхали з того будинку. Зате з нами тепер живе дуже добра, чуйна і мудра людина! Може сам Бог нам її послав?  

Напишіть нам в коментарях у Facebook!