23 Липня, 2021
Минуло ще пів року і бабуся зникла з базару. Тоді Ігор вирішив віднести, як звично, гроші до її дому і заодно провідати — чи не захворіла. Але ворота були відчинені і у дворі ходили чужі люди

Минуло ще пів року і бабуся зникла з базару. Тоді Ігор вирішив віднести, як звично, гроші до її дому і заодно провідати — чи не захворіла. Але ворота були відчинені і у дворі ходили чужі люди

Я розповім вам історію про нашу Світлану і Артема, про те, як може круто змінитися життя людини і про те, що співчуття повинно бути діяльним.

Таких, як Артем, на світі чимало, ось тільки почути їх не просто — ці люди не рвуться до тебе з вимогами почути і розділити їх погляд на світ, а ненавмисно запрошують слідувати за собою. І ти, якщо серце не зовсім зачерствіло, не можеш відмовитися.

Але всі викладені нижче подробиці я дізнався не від Артема, а від одного з його колишніх однокласників і свого приятеля — Ігоря.

Світлана Василівна викладала ненависну для безлічі учнів фізику. Про інших педагогів школярі могли запросто сказати «географічка», «історичка» і все в такому дусі, але до інтелігентної Світлани Василівни, невпевненій  у своїй елегантності, навіть якщо була одягнена в незграбно в’язану кофту і сірий «мишачий» жакетик, так і не причепилося грубувате «фізичка».

Навіть школярі, які постійно ловлять на цьому предметі двійки з трійками, між собою називали її шанобливо і тепло — «наша Світлана». Здавалося, вона просто не вміє підвищувати голос. Ображати учня, єхидно картати його? Обіцяти, що майбутнє його буде плачевним, без знання на зубок ось цього параграфа? Такого вона не скоювала ніколи!

Інший учитель міг «заморозити» клас тим, що заглядав у журнал і тягнув похмуро: «До дошки цього дня піде». На тлі чого кожен другий учень, нехай навіть відмінник, мріяв лише про одне — перетворитися в крихітну польову мишку і втекти.

«Ну, можливо, хтось сьогодні не проти мене порадувати?» — так делікатно звучав заклик до дошки від Світлани Василівни. Артем в цьому плані був найбільш позитивним, так і фізика йому давалася легко. Якщо ніхто не поспішав виходити, вона прямувала до одного з хлопців, м’яко клала йому на плече руку, яка пахнула бузком і говорила: «Схоже, тільки ти можеш виручити клас!». Бувало й так, що той, хто виручає, не міг відповісти нічого путнього. І тоді всім здавалося, що вчительці дійсно важко ставити йому двійку. Дуже вже змістовно вона, виводячи її, зітхала. Але при цьому — намагалася підбадьорити «переможеного», якось налаштувати його на те, що все ще буде добре!

Після випуску зі школи багато хлопців заглядали туди поспілкуватися з учителями і з особливим задоволенням ділилися новинами зі Світланою Василівною. Потім, як це часто буває в житті, все закрутилося — заводилися сім’ї, навалювалися недитячі проблеми, хтось їхав з міста. Артем теж хотів змін, тим більше — на дворі були дивовижні 90-ті. Спочатку він подався в Харків, звідти в Київ, де хоч і не став багатим і знаменитим, але зумів сколотити непоганий капітал на чомусь, здається, торговому. У рідне місто він повернувся тільки через багато років. Все якось не було можливостей не те, що погостювати, але навіть вихідний собі дати в цей непростий час. А тут — захворів важко батько і вибору не залишилося.

Та весна видалася напрочуд теплою і недовго залишалося до 8 березня. Блукаючи по місту, вдихаючи запахи оновлення природи і поринаючи у спогади, Артем забрів на місцевий базар. І там побачив Світлану Василівну.

Це було впізнавання в одну мить, хоча вона і стала неначе нижчою на зріст, волосся її побіліло і тепер вона була — просто худенька бабуся. І замість вчительського столу — розхитаний грубий прилавок зі строкатими і в’язаними речами. Примостилися тут також баночка якихось солінь і старі поношені туфлі, на які ледь би знайшовся покупець, навіть якби в місті закрилися всі взуттєві магазини.

Світлана Василівна впізнала Артема відразу. На її обличчі спалахнула посмішка, потім — зачервоніли щоки і вона, відводячи очі, забурмотіла про те, що тут вона — помічниця у сусідки. Взагалі прийшла на ринок за вершковим маслом, але тій, продавчині, знадобилося відійти на хвилинку і вона попросила замінити її. Артем зголосився допомогти — злітати за маслом, але пенсіонерка, обмацавши кишеньки пальто, явно не зимового, а демісезонного, зніяковіло замотала головою: «Так я, дірява голова, забула гаманець!». Тільки Артема було не зупинити. Масло було куплено і мало не силою вкладено в сухенькі руки колишньої вчительки. Попрощавшись з нею тепло, він поспішив геть. На серці було дивно.

Пройшла пара днів і він знову прийшов на ринок. І чомусь не здивувався, коли Світлана Василівна виявилася на колишньому місці. З тією ж історією — «сусідка відлучилася ненадовго і впросила доглянути за товаром».

Виправдання звучали більш невпевнено, як у завзятого двієчника, що не приготував домашнє завдання. І тут до Артема дійшло остаточно — торгує сама Світлана Василівна, просто дуже соромиться зізнаватися в тому, що розпродає колись з любов’ю зібрані речі. Та й то, всі ці дешеві порцелянові іграшки і смішні собачки, виявилися мало кому потрібні. І здалося ще, що вершкове мало вона при своїх фінансах в принципі не купує.

У школі Артем ніколи не отримував вище трійки за твори. Але тут раптом «заспівав солов’єм». Розповів, що у нього є знайомий колекціонер, який побивається за такими ось іграшками з порцеляни! Захопив і вазочку з відбитим краєм — справжній, ще дореволюційний кришталь, дуже сподобається його дівчині до свята!

Комерсант зі Світлани Василівни був безнадійний майбутній банкрут, так що Артем, сам жахливо соромлячись, завищив ціну на «колекційний фарфор». Руки бабусі тремтіли, коли вона ховала в кишеню пальтечка гроші, повторюючи, що «сусідка буде здивована!».

В один з таких днів Артем зустрівся з колишнім шкільним товаришем — Ігорем, який розповів йому нехитру історію життя вчительки після їх випуску. Розлучення чоловіком-алкоголіком, єдиний син зв’язався з поганими людьми і кілька років тому загинув в бандитських розборках. Світлана Василівна горювала і соромилася цього одночасно. Здоров’я підводило через вік, зі школи довелося піти, ну а де ще знайти роботу в непростий час? Крутилася, як могла. І так вже вийшло, що зовсім самотня. На ринок же приходила вже з рік — встаючи в глухому куточку, невигідно, але зате — менший ризик, що побачать знайомі. Взимку ховалася в хустку і пальто, влітку — під панамою і сонячними окулярами.

З Ігорем ми працюємо на одному підприємстві, так що говоримо частенько. Він розповів, що наступні кілька тижнів Артем часто заглядав на ринок і купував що-небудь у бабусі. Але товари у неї були такі, що хоч як бреши — а не озолотитися.

Тому разом з Ігорем вони прийшли напередодні 8 березня — набили пакет продуктами, навіть тістечками, копченою ковбасою і пляшкою шампанського, а потім — засунули його під ворітця будинку Світлани Василівни.

Далі Артем почав такі «секретні гостинці» залишати щотижня. Але незабаром йому довелося виїхати. Перед цим він зайшов до Ігоря і сказав: «Подбай про мою маму — нашу Світлану». Справи в Києві пішли не надто добре, але він часто надсилав гроші — скільки міг, а Ігор, загорнувши їх в ганчірку, як було заведено, підсовував під ворота. А іноді приходив на ринок і купував у бабусі що-небудь. Про сусідку розмов вже не було. Світлана Василівна тільки плакала, обіймала міцно і, бажаючи здоров’я, просила передати привіт Артему.

Минуло ще пів року і бабуся зникла з базару. Тоді Ігор вирішив віднести, як звично, гроші до її дому і заодно провідати — чи не захворіла. Але ворота були відчинені і у дворі ходили чужі люди. Виявилося — потрапив на похорон.

Ось так завершилася ця історія. А потім, Ігор взяв «шефство» над одним дідком, колишнім пасічником, який жив на одній з ним вулиці. Просто тому, що вже не міг інакше. Не міг жити своїм відособленим світом, знаючи, що поруч є ті, кому гірше, ніж йому.

А ви допомагаєте своїй старим знайомим, якщо вони цього потребують?

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *