20 Жовтня, 2021
Моя мама завше каже, і я її в цьому повністю підтримую: «Доню, якщо я на старості років геть не зможу сама себе обійти, віддай мене в будинок для людей похилого віку. Краще так, ніж через кілька років зрозуміти, що терпіти одна одну ми вже не можемо»

Моя мама завше каже, і я її в цьому повністю підтримую: «Доню, якщо я на старості років геть не зможу сама себе обійти, віддай мене в будинок для людей похилого віку. Краще так, ніж через кілька років зрозуміти, що терпіти одна одну ми вже не можемо»

У дитинстві ми з батьками жили в гуртожитку, де в одній з кімнат жили дві жінки: матір і дочка. Це було нестерпне сусідство: мати вже зовсім стара і нездорова людина, майже вижила з розуму, а її дочка – жінка років 50-ти, доглядала за нею. Хоч це так називається «доглядала», вони постійно влаштовували сцени і з’ясовували стосунки. Бабуся доки могла ходити – доводила усіх довкола до білої піни, а коли злягла – все діставалось одній донці. Їй радили віддати матір в будинок для людей похилого віку, але вона не могла – адже це – гріх! А не гріх було говорити матері, те що ми чули? Коли старенька приставилась, то її дочка полегшено перехрестилася і навіть сльозинки не зронила.

Але я знаю іншу історію. Моя подруга, коли вийшла заміж, через 7 років заміжжя отримала «спадок» у вигляді нездорової свекрухи, там цілий букет був. Чоловікові було ніколи доглядати за мамою, а більше і нікому! Подруга розповідала, що свекруху дуже шкода, але її вже все оте дістало за два роки доки вона її гляділа! Подруга стала схожою на тінь і часто плакала. Свекруха була ще в ясній пам’яті, вона все зрозуміла і попросилася сама в будинок для людей похилого віку. Ясна річ, її намагалися відрадити від цього, треба ж було перед людьми марку тримати! Але свекруха наполягла, і їй там навіть сподобалося: спілкування з однолітками, персонал, ще й заходи у них там бувають. Подруга до неї приїжджає, відвідує разом із дітьми, оплачуюють те все, але про те, аби повернути свекруху і мови немає.

Мої батьки вже давно розлученні, у батька своя сім’я, а мама живе одна. Так ось вона мені і сказала:

— Доню, якщо я на старості років геть не зможу сама себе обійти, віддай мене в будинок для людей похилого віку. Краще так, ніж через кілька років зрозуміти, що терпіти одна одну ми вже не можемо.

Мама просто згадує тих наших сусідок і розуміє, що так жити не можна. Я, звичайно, відмахуюсь, але згодна – вона права! Якщо вдуматися, то кожен в глибині душі погодитися зі мною. В Америці так взагалі не вважається непристойним жити людям похилого віку в будинку для літніх людей. Їх приходять, відвідують, ніхто один одному не псує життя.

Немає біганини з горщиками по коридору власної квартири. Не треба викликати кожного разу швидку і перейматись через чергову “ти мене не любиш”! Ну хіба не так? Зізнайтеся собі чесно! Особисто я теж скажу своїм дітям те, що зараз говорить мені мама.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *