– Лариса, ти що здаєш позиції наших? – Дружина мовчала, а я зрозумів, що мої побратими загинули не випадково
Я народився і виріс в селі на Доннечині. Ви здивуєтесь, але в нас чимало людей українською розмовляли. Хоча й були інші, прихильники “руського миру” та поціновувачі телебачення ворожої країни.
Та тоді в молоді роки ми розуміли не так багато. Не цікавились. Жили собі, не підозрюючи, що буде далі.
Зі своєю дружиною Ларисою я познайомився ще у школі. Відтоді кохав її безмежно. Був переконаний, що ми будемо разом усе життя. Згодом одружилися, донька народилась. Про що я ще міг мріяти.
Та у 2013 році все змінилося. Одного дня Лариса прийшла до мене і повідомила:
– Слухай, там добре платять, щоб їхали в Київ на майдан в підтримку Януковича.
– І що?
– Я хочу поїхати.
– Тобі що грошей бракує?
– Не завадять. Крім того, я й справді вважаю, що не треба нам тієї Європи. От мама каже, що найкраще, щоб знову Радянський союз повернули. Бо тоді всі добре жили.
– Слухай, не лізь в те, бо ще поб’ють десь.
Дружина послухала, а її мама поїхала. Вона мріяла, аби Україну приєднали до Росії.
Згодом почались страшні події 2014 року, а потім в наше село прийшли окупанти. Я зібрав сім’ю і поїхав до брата в Миколаїв. Там ми й залишились.
Роки минали, дружина мріяла повернутися додому. Неодноразово хотіла поїхати, та я був проти. Чимало зрозумів за цей час. А коли почалась війна, вирішив, що маю раз і назавжди вигнати окупантів з різного села. Тож пішов у ЗСУ. Дружина цього рішення не зрозуміла:
– Що ти вигадав? Краще б поїхали до Росії. Кажуть, там відразу хату дають і роботу. Не за тих ти воювати зібрався.
– Перестань, і почни думати головою нарешті!
Ми якраз стояли біля нашого села. Я охоче фотографував дружині рідні краєвиди, сумував за нею. А вона щодня телефонувала.
– Де ж ви там спите? Зручно вам?
– Не повіриш, якраз там, де ми познайомились. Стіни рідної школи нас оберігають.
Не довго стояли ті стіни. Наступного дня прилетіло. Чимало хлопців загинули. Мені ж пощастило – дістав лише поранення. Згодом в госпіталь до мене приїхала Лариса. Як я зрадів, словами не передати.
– Немає більше нашої школи!
– А якби здалися відразу – все б ціле було. І ми б жили в рідному селі.
– Та що ти таке говориш? Це ж вони напали.
– Напали, аби звільнити нас. Хіба ж ти досі не розумієш?
– Не кажи дурниць і перестань їхнє телебачення дивитись.
Дружина замовкла, а тоді вийшла поговорити з лікарем. Я ж взяв її телефон, хотів фотографії доньки подивитись. А раптом натрапив на таке, від чого мало серце не стало.
“Їхні війська живуть у школі, завтра їдуть на завдання туди-то… В Миколаєві військові там-то…”
Таких повідомлень в її телеграмі було чимало. Переписувався з нею хтось на ім’я “Катюша”, певно вигадане. Коли дружина зайшла в палату, я її прямо спитав:
– Лариса, ти здаєш наших? Кому ти все це писала?
Вона стояла і мовчала. А потім лиш сказала:
– Ти не розумієш! Я допомагаю.
Після цих слів я заплакав. Згадав своїх побратимів, які загинули через мою необачність, через неї. А тоді уявив, скільки людей, дітей загинуло в Миколаєві через Ларису.
За кілька днів ми поїхали в Миколаїв. Проїжджали зруйновані будинки. Я не витримав і спитав у Лариси:
– На який з них ти навела?
– Лишень туди, де були військові.
– І як спиш після цього? Знаєш, я дуже тебе люблю, але жити з тобою не зможу. Поїхали відразу подамо на розлучення.
Ми розлучилися. Та на серці рана не загоїться ніколи. Не знаю, чи хотіла Лариса легкого заробітку, чи справді в ідею вірила. Та я не зміг пробачити. Єдине, що переймаюся, аби донечка не піддалася її впливу. Знаю чимало людей, чиї сім’ї зруйновано саме через різні погляди. А ви з таким знайомі?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!