Коли чоловік їхав на фронт я зітхала з полегшенням. Адже його поведінка вдома була нестерпною

Усі мовчать про це, а треба кричати! Ми проводжаємо на війну добрих хлопців, та повертаються чужі люди. Історія мого кохання сповнена сліз і розчарувань.

Я познайомилась з Микитою 15 років тому. Ми були студентами. Спочатку мені здавалось, що він надто м’який і піддатливий. Хотілося, щоб мав сильніший характер. Та він гарно до мене ставився, був таким ніжним і дбайливим. Хоча подруги мене не завжди розуміли:

 – Він тютя, покинь його! Знайдеш кращого!

 – А може й гіршого? Скільки таких, що б’ють жінок, ображають. А Микита на це точно не здатен.

Згодом ми одружилися. Жили душа в душу. Я народила чудову дівчинку Валерію. Та не складалося в Микити з роботою. Він працював, але гарно не заробляв. Тоді й вирішив – піти на контракт до війська. 

Спочатку все було добре. Микита служив і досить нормально заробляв. Але всього за пів року почався Майдан. А ще за кілька місяців російські війська прийшли на схід. Мого коханого чоловіка відразу ж відправили на фронт.

Спілкувалися ми вкрай рідко. А у відпустку приїхав лише, коли минув рік. Я так раділа, готувалась до зустрічі. Але повернувся до мене зовсім не Микита, а чужий чоловік. Він навіть ззовні змінився, постарів, змарнів, із постійно сумними очима. Я намагалась його розрадити:

 – Любий, скажи, як тобі допомогти?

 – А як ти допоможеш? 

 На всі питання він відповідав грубо. З ним взагалі стало важко спілкуватися. Та я все розуміла. Була терплячою і не нав’язливою. Згодом він поїхав знову. А наступного разу повернувся в ще гіршому стані. Микита мені майже не телефонував. Лишень деколи питав, як донька і все. Теплота зникла з наших стосунків.

Наступного разу він приїхав, отримавши поранення. Я знала, брав участь в дуже страшному бою. Чимало побратимів його загинули. Микита став грубим і мовчазним. Вночі кричав і навіть бив кулаками стіни. Мені було страшно, що одного разу він просто не зрозуміє, де знаходиться. Я наважилась і запропонувала йому:

 – Тобі треба поспілкуватися з психологом!

 – Хочеш – сама йди й спілкуйся.

Та він не слухав. Щодня ми сварилися, Микита почав випивати. Досить часто мені доводилось забирати донечку до бабусі, аби вона всього не бачила. Грубим чоловік став і в інтимних стосунках. Я не знала, як терпіти. 

Скільки разів за ці роки я хотіла піти. Не наважувалась. Рятувало лише те, що чоловік знову їхав на схід. Щоразу я боялась його повернення і чекала від’їзду. А кілька років тому я знову завагітніла. Хотіла зробити аборт, та не наважилась. 

До слова, Микита навіть не зрадів, коли дізнався, що матиме сина. А колись він так про нього мріяв. Я вже й згадати не могла, яким добрим колись був мій чоловік.

А потім настало 24 лютого. Микита саме був дома. Та він відразу зібрався і пішов. Навіть нормально з нами не попрощався. Вже влітку чоловік отримав контузію і поранення, мало руку не втратив. Я сподівалась, що зараз все буде інакше, адже в небезпеці тепер ми усі. Та він відразу ж почав пити, навіть не зважаючи на те, що лікувався. Закінчилось все тим, що він в стані сп’яніння просто вдарив мене здоровою рукою.

Діти все бачили, страшенно злякалися. Я зібрала речі й поїхала до мами. Їй і сказала:

 – Мамо, я терплю вже майже десять років. Тепер вирішила, що поїду з дітьми до Польщі.

 – Доню, ти добре подумай. Життя з військовим не цукор, тим паче зараз. Спробуй змінити тактику. Микита ж насправді хороший, ти ж знаєш. Піти завжди встигнеш. 

Тоді я вирішила, що спробую востаннє. І пішла до психолога сама. В нашому місті саме приймали волонтери. Там мені розповіли про посттравматичний синдром. Я вирішила – Микита ходитиме на терапію через посередника, яким я і стану.

Чоловік, до слова, на колінах благав пробачити за той його вчинок. Він старався, я це знала. Щовечора говорила з ним так, як радив психолог. Розпитувала про війну, просила, щоб згадував приємні моменти, а не лише страшні. Я помітила, після цих розмов він був ніжним і спокійним. 

Далі я постійно вигадувала якусь роботу для Микити, аби вдома не байдикував, а відчував, що потрібен нам.

За місяць я помітила, що він і з дітьми зблизився. Ми почали усі разом гуляти, ходити в походи. Нарешті я впізнавала свого доброго Микиту.

Зараз мій чоловік повернувся на фронт. Мені страшно, та я продовжую ходити до психолога. Написала це, адже розумію – зараз важко багатьом жінкам. Та не треба відразу тікати! Ми також сильні й це наша війна!

А ви знайте військових, на яких так вплинула війна? Як вони справлялись з психічною травмою?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!IrynaS