І нам ці німeцькі пенсіонери, які ж нас і запросили до свого дому, наказали шукати інше житло. А причина яка – сміх і гріх. Нам стало дуже важко вживатись з цими людьми

Моя мама була зовсім немолода, коли народила мене. Їй було 36. Зараз мені уже 28, а вона вже зовсім старенька. Батько давно вже пішов у засвіти. А старша сестра зі своєї сім’єю переїхала у Київ, в той час, як ми з мамою жили у передмісті.

Коли в Україні почалось повномасштабне вторгнення, ми з мамою вирішили виїхати з області. Знайомі допомогли добратись до кордону з Польщею, а далі ми опинились в Німеччині.

Нас запросила до себе літня пара. Їхні діти вже були дорослі, жили окремо. Будинок був у приватному секторі, в сільській місцевості, невеличкий, але окрему кімнату нам виділили.

Я працюю IT-сфері, тому роботу не втратила, адже вона віддалена. Мама нічого не робить, але у неї вже вік поважний. 

В перший день нашого приїзду фрау Йоганна влаштувала нам святкову вечерю. На знак поваги я скуштувала зі столу усе, хоч і була вже 22 година. Їжа була важка (свинні величезні стейки з картоплею, соусами, хлібом  і салатом), тому потім важко було спати. Мама з’їла лише салат.

Вранці нас уже чекала яєчня з беконом і ковбасками та кава з вершками. Звісно, це виглядало апетитно і було дуже ситно. Та ми не звикли так наїдатись зранку. Мама їла каші, а я максимум могла канапочкою перекусити. 

Я вирішила тонко натякнути Йоганні і Паулю, що ми харчуємось дещо інакше. Попросила виділити нам трішки місця у холодильнику, щоб ми тримали там свої продукти, які купуватимемо або отримуватимемо як гуманітарну допомогу.

Вона насупилась на цю пропозицію і не взяла її до уваги. Вже в обід вона покликала мою маму на кухню, допомогти їй готувати обід – печеню з качки й картоплі, суп з ревеню і салат. Хоч мамі це давалось важко, але вона мовчала і допомагала, адже вони нас прихистили: як відмовиш?

Згодом я знову сказала, що ми хочемо готувати собі окремо, тоді, коли ми захочемо їсти, а не вони скажуть. На що отримала однозначну відповідь:

– Ми старі і самотні, нам нудно сидіти без діла. А позаяк ви живете у нас, то все буде за нашими правилами! Ви повинні рахуватись з нашими бажаннями і традиціями.

Нам ставало дедалі складніше. Вони їдять надзвичайно багато м’яса і м’ясних виробів у різних варіаціях, картоплі, бобових і макарон, овочів і хліба, п’ють три-чотири рази на день каву, яку ми не любимо. А каш майже не готують. У їхньому раціоні рідко зустрінеш фрукти чи рибу. Ми взагалі не сходились у цьому питанні. Та німці дуже ображались, коли мине сідали з ними за стіл або їли окремо.  

Одного дня після чергового обіду, Йоганна і Пауль покликали мене у сад, порозмовляти. Я відмовилась, пославшись на роботу. Тоді Пауль сказав, що більше не терпітиме нашу поведінку і щоб ми забирались геть. Йогана його підтримала.

Ми не благали залишитись. А просто зібрали свої речі, купили квитки на потяг в Україну і повернулись до рідного дому. Так, тут і досі небезпечно, але тут значно спокійніше і простіше. Тут ми на своєму місці.

Ніде не буде так добре, як на Батьківщині. Там де у тебе є права, де ти можеш виражати свою думку і жити за своїми правилами! А примусовий виїзд унеможливлює все це! Дуже шкода, що так багато українців зараз переживають такі ж ситуації..

Напишіть нам в коментарях у Facebook!