7 Грудня, 2023
Думала, що невістка хоче мене здихатися. Але коли вийшла з машини, то не повірила у те, що бачила..

Думала, що невістка хоче мене здихатися. Але коли вийшла з машини, то не повірила у те, що бачила..

П’ять років тому я втратила єдиного сина Антона. Він пізно повертався додому, надворі дощило, слизько та не впорався з керуванням автівки. На жаль, лікарі не встигли приїхати вчасно на виклик. 

Тоді з грішми у нас було туго. Та і Атон був єдиним годувальником у родині, молода невістка Іринка ще була у декретній відпустці. Треба сина Марка на ноги підіймати і про себе піклуватися. Тому я вирішила продати свою двокімнатну квартиру та переїхати до Іри. Все-таки, я їй допомагатиму з онуком та з хатніми справами.

Не можу сказати, що у мене були з невісткою чудові стосунки. Вона дівчина з характером та норовом. Інколи дуже скептично сприймала мою допомогу. То я не так дитину годую чи чашки мию. Знаєте, я почувалася зайвою у тій квартирі. Немов я не її свекруха, а просто тягар. Адже гроші швидко закінчилися та Іринка вийшла достроково на роботу. Поверталася пізно, втомленою та злою. 

Тоді була неділя, вихідний день. Я планувала прогулятися з Марком у парку біля будинку. А тут до кімнати зайшла Іра та сказала холодним тоном:

– Збирайте речі, я чекатиму вас на дворі. 

Я від такої шокуючої звістки пішла на кухню та випила заспокійливе. Невже вона хоче мене віддати до пансіонату? Ось та здихатися, як непотребу? Викинути, немов мале цуценя. Та що мені залишалося робити…

Вже за 10 хвилин я тримала свою невеличку валізу. У мене не було багато пожитків – три нічні сорочки, халатик, капці, штани та светрик теплий. Але я не забула про найголовніше та на дно сумки поставила наше родинне фото. Ось у чорному смокінгу посміхається Антон, поруч стоїть Іринка. Ну така вона красива у тій білій сукні, немов лебідка. А я біля них по праву руку. Ніколи не забуду той день.

Іра всю дорогу мовчала. Здається, що навмисне радіо ввімкнула на всю гучність. Ми оминули центр, парк та знайому школу – сюди ходив Антон у перший клас. Я вже уявляла, як триматиму за ручку Марчика на першому дзвонику. 

Ще декілька хвилин по радіо лунали колядки та ведучі наголосили, що скоро розпочнуться родинні свята і закликали всіх святкувати це Різдво разом. Я відчула, як по щоці пробігла сльоза. Іра озирнулася на мене через дзеркало та натисла на газ. Ми знову набрали швидкість. 

Можливо, що там мені буде краще? Знайду нових подруг, заняття.. Там працюють лікарі та медсестри. Я вже стара та немічна, Іринці зі мною дуже важко.

– Ну, здається, що це тут. Принаймні, так показав навігатор, – сказала дівчина та вийшла з машини. 

Я озирнулася – навколо були невеличкі будиночки з садом. Чимось нагадували дачу. 

Іринка тримала мене за плечі та повела до воріт. 

– Ось, тримайте, – вручила мені невеличкий ключик. 

– Іро, що це?

– Ми з Антоном довго це планували. А потім його не стало…І я вирішила закінчити цю справу самотужки. Він колись розповідав, що ви мріяли про свій будиночок за містом. З садом, де вирощуватимете ромашки та виноград. Словом, ось… Це ваш новий дім. Вибачте, що не казала вам раніше. Просто не хотіла зіпсувати такий момент. Не хвилюйтеся, я з малюком приїжджатиму до вас щосуботи, привозитиму продукти. І тут курсує пряма маршрутка до міста. 

Я від такого щастя аж заплакала та міцно обійняла Іринку. Виявляється, що вона всі ці роки готувала для мене такий подаруночок. Тепер ми вже плакали удвох. А з-за хмар визирнуло сонце. Здавалося, що це Атон дивиться на нас. Вірю, що він щасливий…

А ви вірите у добро? Іринка вчинила правильно? 

Напишіть нам в коментарях у Facebook!