16 Жовтня, 2021
Діти виросли та роз’їхались, зосталася Надія сама у великій хаті з чоловіком. Степана в селі не любили, мав недобрий норов, а Надія була тихою та мовчазною жіночкою. Як діти приїжджали в село, дуже хотіли побачити матір, а коли Степан заходив в кімнату, відразу затихали. Наче таємниці ніякої не говорили, але з батьком знатися не хотіли. Вже стільки років минуло, немає більше Надії, а діти не хочуть ні хати, ні батька

Діти виросли та роз’їхались, зосталася Надія сама у великій хаті з чоловіком. Степана в селі не любили, мав недобрий норов, а Надія була тихою та мовчазною жіночкою. Як діти приїжджали в село, дуже хотіли побачити матір, а коли Степан заходив в кімнату, відразу затихали. Наче таємниці ніякої не говорили, але з батьком знатися не хотіли. Вже стільки років минуло, немає більше Надії, а діти не хочуть ні хати, ні батька

В той час Степан важко розплющив сірі та вицвілі очі. Глянув скупо у вікно. Вже глибока ніч надворі, а він уже прокинувся. Хоче заснути ще хоч трішки, але де там: спогади й невеселі думки не дають навіть на хвилину бодай задрімати, сон геть не йде до чоловіка. І лише коли почало надворі сіріти, чоловік підвівся зі свого старого ліжка… Поволі, неквапливо, зовсім неохоче… Ні, Степан не ледащо – господар він вправний чи не на все село… Був… А тепер нічого не хочеться, все найкраще в житті минулося, втрачено назавжди…

Життя для нього якось умить утратило свої барви. Бо ж для чого старатись вже, для кого ж і для чого ж робити щось? Залишився ж сам в обійсті, як палець… Хата величезна, простора, і хлів добротний побудував, і подвір’я, та із кожного кута віє якимись холодом, пусткою, сірість та відчай відчувається скрізь

Пів року тому не стало Степанової дружини Надії. Рано жінка залишила світ. Бо хіба ж то роки – п’ятдесят із маленьким хвостиком. А не стало Надії зовсім раптово, Степан більше ніж місяць не міг до цього звикнути, не міг із цим змиритись, не вірив… Навіть, бувало, підсвідомо шукав у хаті – знав, що має бути десь тут поруч його така чуйна та любляча Надя, поруч… Та дні минали в самоті і на душі ставало дедалі важче та самотньо… А ще ці спогади… Тривожили самотню чоловічу душу… І ще важче було від думки, що вже нічого не повернеш…

Надія та Степан познайомились на далекій Півночі. Хоча родом обоє були з України, в чужину доля закинула на заробітки, не від легкого життя туди подалися. Надія була сирота, а Степан із багатодітної родини, тож допомоги обом було чекати нізвідки, надія лиш на себе. Степан був справжній красень: високий, стрункий, із чорним чубом – тут нічого не скажеш. Усі дівчата біля нього так і вились. А молодий красень сподобав собі Надію – маленьку, тиху, навіть непримітну… Мабуть, тому, що дівчина була надзвичайно доброю, несварливою, згідливою, такою душевною та неймовірно чуйною. А от Степан був хлопець гарячий: коли щось не так, як він хоче, все криком, а бувало, й сварками вирішував… Та Бог, видно, так людей у житті парує…

За якийсь час відчула Надійка, що чекає дитину. Розповіла про все Степанові. «Гаразд, житимемо разом», – сказав той якось сухо, наче сам того дуже не хотів, але обов’язок мав. Про одруження ні слова тоді не сказав, а вона й не заїкалась… І тільки коли донечці Світланці виповнилося чотири рочки, Надія зі Степаном розписалися у сільському клубі. Та чи стала Надя від того щасливішою?.. Ой, не стала зовсім. Тепер Степан це добре розуміє. Дякувала жінка хіба що глибоко в душі, що її дитина має законного батька, який додому кусок хліба приносить, ото й, певно, все…

На той час Надія з чоловіком уже повернулися в Україну, почали будувати гарну хату в тому ж селі, де жили Степанові батьки. Гарували чорно обоє, ні хвилини відпочинку не мали ні чоловік, ні жінка. Та чи були між ними якісь почуття? Мабуть, ні. Часто вечорами Степан дозволяв собі ходити «розвіятись» і додому приходив аж уранці наступного дня, а то й за декілька днів, він не спішив до сім’ї зовсім… Нерідко й сварив Надію. Отак, як кажуть, ні про що, ні за що, яку там вона вину мала за собою. Часто жінка брала маленьку донечку і йшла з дому – чи то до сусідів, а коли тепло було надворі, то в садок, далеко за хату. Там обидві з дитиною й ночували…

Згадуючи це, нині вже сивий та добре постарілий чоловік хапається за голову: «Ой Надько, Надько, якби то життя повернути назад, бодай на пів року, та я б… Та я б навколішки в тебе пробачення просив… Ноги тобі цілував би… Надійко моя ти мила!».

Та знову важкі спогади хвилювали старечу чоловічу душу…

А згодом у Степана з Надією народився ще й синочок, Володя. Дітей Степан наче й любив, але дуже вже суворий із ними був, наче не рідний батько, а вітчим нелюбий. І Світлана, і Володя, навіть коли підросли, боялись батька. Не знаходилось у Степана до сина і доньки доброго слова – лиш сварки. Дивна була ця Степанова любов. Щоправда, коли діти школу закінчували, поїхав чоловік на заробітки на навчання їм заробити. Тут нема що Бога гнівити – дав, як то кажуть, він їм обом вищі освіти, навіть краще, як в людей, адже чоловіком був він зовсім не ледачим.

Та коли Степан повернувся з тих заробітків! Господи, можливо, було б краще, якби й там він залишився. Десь рік, а то й більше, телефонувала до Степана якась незнайома усім жінка. Бувало, Надія підніме ту слухавку, то та пані тільки й те говорить, що Степан до неї піде, дружину назавжди залишить, бо лише її кохає. Та й сам Степан не приховував своїх стосунків з іншою. Навіть прямо так і говорив своїй дружині, що вижене її з помешкання, а додому ту іншу приведе, але вже не як коханку, а як законну дружину… Надя, бідолашна, все це вислуховувала, але мовчала… Знала: скаже бодай слово на свій захист – заробить на горіхи… Скільки ж там тієї Наді – як кажуть, пушка духу. А Степан серйозний та грізний…

А потім знайшов Степан собі молоду коханку в сусідньому селі. Всі люди про неї знали, всі вже про це говорили. А чоловік, тим часом, хвацько ходив селом: дивіться, мовляв, який я ще козак, ще ого-го, рівних мені немає! А Надя опускала очі перед людьми, соромилась: діти вже дорослі, всі все знають та розуміють, негоже, щоб тицяли на них пальцем через батька… Ой, скільки було в нього ще потім тих інших! Навіть на доньчине весілля одну насмілився привести. Боже, це ж до такого додуматись!

«Ой Надько, моя Надійко, а чого ж ти мовчала мені постійно на це? – знову береться за голову сивочолий Степан. – Скільки ж ти надивилася, бідолашна!.. Та вигнати треба було мене, такого недолугого! Вигнати!»

Згодом діти поодружувались, але жити пішли окремо від батьків. Хоч і будинок великий, добротний – тут нема що казати: Степан був господарем на все село, і гроші вмів заробити, – але ні син, ні донька не хотіли жити під одним дахом зі своїм рідним батьком. Навіть коли в гості приїздили в село до батьків, а він, Степан, до кімнати заходив, раптово переривали розмову, панувала тиша. І таємниць ніяких наче не говорили, а ніби й далі, як у дитинстві, боялись батька. А ще якось навіть і зараз недолюблювали, чи що, за таке ставлення до матері…

І навіть коли Надії не стало, донька то принаймні раз на місяць до батька зателефонує, а син то й зовсім не цікавився його життям. Ні будинку не хочуть, ні знатися з батьком…

Коли діти мали сім’ї, роз’їхались хто куди і залишились вони разом із Надією, менше почав Степан пити і з жінками вже ніби не водився, але на дружину завжди мав за що насваритися: то їжу не досолила, то пересолила, то не там щось поклала, то занадто холодне, бо занадто гаряче… І завжди в хаті суперечки… Не мала мовчазна Надія життя й далі. Повсякчас мовчки все вислуховувала: ніколи не обзивалась, не огризалась… Тихенько жила, так само тихесенько й згасла, лише добра згадка про неї залишилася…

Не думав Степан, що так йому важко буде після того, як не стане дружини. Спершу ніби бракувало її в хаті, а потім з’явилась у душі якась пустка, байдужість…

Останнім часом часто отак сидить Степан на лавці біля своєї хати і згадує життя. Перебирає ті спогади, як вервицю. Не старий ще, та й удівець, міг би й вдруге одружитись, чи бодай якусь господиню у дім привести, та Степан про це й не думає…

«Ой Надько, Надько, якби то життя повернути назад, – щоразу говорить подумки. – Та я б… Та я б!..»

А у відповідь вічна тиша.

Але змінити вже нічого не можна, бо ж життя не повернеш…

Руслана ЦИЦЮРА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *