Діти виросли і я повернулася в Україну, у рідне село, щоб провідати сестру. Але коли я побачила батьківський дім, то дуже здивувалася

Своє дитинство я провела в селі. Там, власне, і народилася. Зазвичай, ця місцевість не дає великих можливостей і я це прекрасно розуміла, тому, закінчивши школу, подалася до великого міста.  Вивчилася, знайшла роботу і навіть познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком.

Зі свекрами спільну мову я знайшла дуже швидко. У них, до речі, крім мого чоловіка, ще двоє дочок. Мені було так просто і комфортно спілкуватися з ними. Навіть уявити не могла, що буду в таких хороших стосунках зі своїми свекрами. Може це тому, що менталітети у нас різні. В Німеччині батьки ніколи не втручаються у справи молоді. І тим більше не навчають, як правильно їм жити. Та й зовиці виявилися дуже хорошими жінками.  Тож додому повертатися навіть не хотілося. 

Зате в селі з батьками залишилася моя старша сестра. Вона теж вийшла заміж і жила в батьківській хаті. Перший час я постійно телефонувала рідним, все обіцяла приїхати, але не встигла. Через два роки на той світ пішла мама, а ще через два – батько. Відтоді я майже не спілкувалася із сестрою. Якось втратили зв’язок. Я народила діток і часу на більше навіть не вистачало.

Чула, що й у сестри моєї троє діток. Здається, жила вона непогано, тому я була спокійна за неї.  

І ось минуло стільки часу з тієї миті, коли я востаннє була в Україні, що вирішила зібрати валізи і навідатися нарешті до сестри.

Зайшла на рідне подвір’я і неабияк здивувалася. Довкола сусіди розбудували такі хороми, що село вже й селом гріх називати. Зате хатина моєї сестри така ж старенька і похилена, якою і була ще в моєму дитинстві. 

Першими мене побачили племінники. Не одразу зрозуміли, хто я така. Але потім звикли. Ще й подарунками їх задарила. Потім побачила сестру. Вона була така сумна та втомлена. Я намагалася розпитати, що сталося. Вона відмовчувалася. А потім я й сама побачила, який у неї чоловік нестерпний. З такими нелегко живеться. Не пощастило Олені з ним.  Не працює, цілими днями на дивані просиджує, зате вимагає стільки, що аж смішно стає. Усе на плечах бідолашної сестри. Навіть не розумію, коли і як вона стільки встигає. 

Як добре, що я приїхала додому і побачила це все. Вчора говорила по скайпу зі своїм чоловіком. Пояснила ситуацію. Тепер мізкуємо, як допомогти Оксані, щоб хоч трохи полегшити її життя.

А що можете порадити ви?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!