Бачу на лобовому склі напис “Люди”. Кричу: “Слава Україні!”, а вони всі в один голос…

Їхав по роботі в іншу область. Слизько, сніг паде, вітер піднявся. Ще й трасу всю через Львів засипало, що далі свого носа не бачиш. 

Біля траси був якийсь корок. Багато вантажівок стали в ряд та не рухаються. Чи то аварія, чи то просто хтось не може їхати – не знаю. Тільки бачу на лобовому склі листок та жирним шрифтом написано “Люди”. 

Придивився – а з автобусів виходять чоловіки у камуфляжі. Молоді, ще такі юні. Хтось з термоса чаєм зігрівається, цигарки палять. І сміються. Ніби анекдоти розповідають. А з іншого боку стоять такі старші чоловіки, навіть мої ровесники. Хтось з бородою та окулярах, хтось одягав шапку та теплий шарф. Хтось телефонує рідним, махає “привіт” у камеру. А потім молоді хлопці почали сніжками кидати у старших. І так почали дуркувати. 

Хтось крикнув здалеку “Легкові можуть їхати, дорогу розчистили”. Я завів мотор, прогрівся. І коли проїжджав повз тих солдатів – то всім кричав “Слава Україні”, а вони в один голос “Героям Слава”.

Слава таким героям потрібна, це точно. Адже вони ціною свого життя рятують нас від ворога. Може, завтра хтось з команди вже не пограє у сніжки? Вже не зателефонує до коханої? 

Руки тремтіли та я ледь-ледь їхав дорогою. Не боявся снігу, негоди чи інших автомобілів, які гнали на зустріч. Я боявся за життя цих героїв. Хочу, аби кожен з них повернувся з того пекла живим та здоровим!