– Лариса, ти що здаєш позиції наших? – Дружина мовчала, а я зрозумів, що мої побратими загинули не випадково

Я народився і виріс в селі на Доннечині. Ви здивуєтесь, але в нас чимало людей українською розмовляли. Хоча й були інші, прихильники “руського миру” та поціновувачі телебачення ворожої країни.

Та тоді в молоді роки ми розуміли не так багато. Не цікавились. Жили собі, не підозрюючи, що буде далі.

Зі своєю дружиною Ларисою я познайомився ще у школі. Відтоді кохав її безмежно. Був переконаний, що ми будемо разом усе життя. Згодом одружилися, донька народилась. Про що я ще міг мріяти.

Та у 2013 році все змінилося. Одного дня Лариса прийшла до мене і повідомила:

– Слухай, там добре платять, щоб їхали в Київ на майдан в підтримку Януковича.

– І що?

– Я хочу поїхати.

– Тобі що грошей бракує?

– Не завадять. Крім того, я й справді вважаю, що не треба нам тієї Європи. От мама каже, що найкраще, щоб знову Радянський союз повернули. Бо тоді всі добре жили.

– Слухай, не лізь в те, бо ще поб’ють десь.

Дружина послухала, а її мама поїхала. Вона мріяла, аби Україну приєднали до Росії.

Згодом почались страшні події 2014 року, а потім в наше село прийшли окупанти. Я зібрав сім’ю і поїхав до брата в Миколаїв. Там ми й залишились.

Роки минали, дружина мріяла повернутися додому. Неодноразово хотіла поїхати, та я був проти. Чимало зрозумів за цей час. А коли почалась війна, вирішив, що маю раз і назавжди вигнати окупантів з різного села. Тож пішов у ЗСУ. Дружина цього рішення не зрозуміла:

– Що ти вигадав? Краще б поїхали до Росії. Кажуть, там відразу хату дають і роботу. Не за тих ти воювати зібрався.

– Перестань, і почни думати головою нарешті!

Ми якраз стояли біля нашого села. Я охоче фотографував дружині рідні краєвиди, сумував за нею. А вона щодня телефонувала.

– Де ж ви там спите? Зручно вам?

– Не повіриш, якраз там, де ми познайомились. Стіни рідної школи нас оберігають.

Не довго стояли ті стіни. Наступного дня прилетіло. Чимало хлопців загинули. Мені ж пощастило – дістав лише поранення. Згодом в госпіталь до мене приїхала Лариса. Як я зрадів, словами не передати.

– Немає більше нашої школи!

– А якби здалися відразу – все б ціле було. І ми б жили в рідному селі.

– Та що ти таке говориш? Це ж вони напали.

– Напали, аби звільнити нас. Хіба ж ти досі не розумієш?

– Не кажи дурниць і перестань їхнє телебачення дивитись.

Дружина замовкла, а тоді вийшла поговорити з лікарем. Я ж взяв її телефон, хотів фотографії доньки подивитись. А раптом натрапив на таке, від чого мало серце не стало.

“Їхні війська живуть у школі, завтра їдуть на завдання туди-то… В Миколаєві військові там-то…”

Таких повідомлень в її телеграмі було чимало. Переписувався з нею хтось на ім’я “Катюша”, певно вигадане. Коли дружина зайшла в палату, я її прямо спитав:

– Лариса, ти здаєш наших? Кому ти все це писала?

Вона стояла і мовчала. А потім лиш сказала:

– Ти не розумієш! Я допомагаю.

Після цих слів я заплакав. Згадав своїх побратимів, які загинули через мою необачність, через неї. А тоді уявив, скільки людей, дітей загинуло в Миколаєві через Ларису.

За кілька днів ми поїхали в Миколаїв. Проїжджали зруйновані будинки. Я не витримав і спитав у Лариси:

– На який з них ти навела?

– Лишень туди, де були військові.

– І як спиш після цього? Знаєш, я дуже тебе люблю, але жити з тобою не зможу. Поїхали відразу подамо на розлучення.

Ми розлучилися. Та на серці рана не загоїться ніколи. Не знаю, чи хотіла Лариса легкого заробітку, чи справді в ідею вірила. Та я не зміг пробачити. Єдине, що переймаюся, аби донечка не піддалася її впливу. Знаю чимало людей, чиї сім’ї зруйновано саме через різні погляди. А ви з таким знайомі?

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Напишіть нам в коментарях у Facebook!