– Забери вже від мене цих дітей! Сама їх народила – сама ними і займайся!
Внуків я почала чекати, як тільки моїй донечці виповнилось 18. Дітей я завжди любила, готова була й сама ще п’ятьох народити, але ж на все воля Божа… Не судилось мені більше однієї донечки мати.
А от Яна якось із дітками не спішила. Казала все, що для себе треба спочатку пожити, світ побачити…
З роками я вже з цим змирилась. Думала, і не доживу до внуків… І от на 48-й день народження Яна ощасливила мене, як ніколи! Народила здорового, чудового хлопчика! Ми з чоловіком не тямили себе від радості. Носились із тим маленьким янголятком і день, і ніч.
Ну а що? Ми й самі були тоді ще нівроку. Хіба ж раз мене Дмитриковою мамою називали?
Тільки почав Дмитрик бігати, як Яна принесла нам ще одну добру звістку: вагітна знову. Та ще й дівчинкою! Пам’ятаю, чоловік мій аж плакав від щастя того дня…
Довго ми натішитись онуками не могли. Але ж не дарма в народі кажуть: доросліші діти – більші проблеми.
Донька часто Дмитра й Ангеліну на нас лишала, коли кудись терміново бігти треба було. А ми ніколи їй в допомозі не відмовляли. Та от останнім часом чи то здоров’я вже підводило, чи то сили почали нас покидати, та з внуками ми вже не справлялись.
Той – туди, та – сюди. То книжку почитай, то в коника пограйся, то ще щось… І так цілий день! Я до вечора вже не знала, куди дітись, аби мене ніхто не чіпав хоч пару хвилин!
Тільки зібралась я з донькою поговорити про це все, як вона мені новину випалила.
– Чекаємо третє! – сказала Яна, якраз коли я вже хотіла почати розмову…
– Яке третє, Яно?! Ти ж мені розповідаєш, що ви з двома ледь-ледь справляєтесь!
– Та хіба ж доля питає, чи треба тобі ще одне дитя… Аборт я робити не буду!
Я теж була проти аборту, тому лише мовчки уявляла, що ж мене чекає через кілька місяців…Після пологів Яна вже на третій місяць на роботу втекла, зять мій теж то у відрядженнях, то на зустрічах. А Матвія нам віддали, бо ми ж на пенсії, ми ж не робимо нічого!
Чесно кажу, у мене просто їхав дав. Ще пів біди, коли старші внуки по школах та садочках. Але ж увечері вони повертаються додому! Я просто молилась уже, щоб їх скоріше від мене забрали. Я хотіла відпочивати! І всі здавалось, що я – найгірша у світі бабуся, бо внуків своїх не люблю… Аж потім до мене прийшла подруга.
– Ой, Світланко… Оце аби могла – поставила б тобі пам’ятник за життя! Мені один малий життя не дає, останні соки зганяє, а ви з трьома вправляєтесь! Я ледь діждала, щоб дочка онука забрала нарешті!
– А як ти її попросила, щоб його забрали, якщо не секрет?
– Як… Та звичайно! Не я ж його народжувала, то чого я носитись із ним маю, наче квочка з яйцями? Внуки – то добре, то рідна кров. Але ж мені вже не 18 років, щоб я з ранку до ночі над дитям сиділа! У нього батьки є. А я так, для душі і рідкісних зустрічей! – весело сказала подруга і почала розповідати про свої плани на тиждень…
А я сиділа і думала: може, я і правда не така вже погана й бабуся? Онуків я всіх дуже люблю, вони для мене найрідніші, і бачитись я з ними хочу… Але ж уже не те в мене здоров’я, щоб днями над ними сидіти!
Хочу розповісти про це все доньці, але боюсь, що вона мене не зрозуміє…
Розповідати все доньці чи ні?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!