Я прогнав донечку вночі на вулицю. Знайшов її через декілька годин але Наталочка вже не дихала.
Декілька років тому я вчинив страшний гріх. Скільки не ходив до церкви, не молився, не просив пробачення у Бога, але все одно важко на душі досі.
10 років тому я мав чудову родину – жінку Антоніну та донечку Наталку. Це не моя рідна, а донька Антоніни від першого шлюбу. Але я тепло прийняв дівчинку у родину, ставився до неї добре, купував іграшки, одяг, смаколики. Наталочці тоді було тільки 5, як ми почали з Антоніною зустрічатися. І з першого дня вона називала мене татком.
Якось ми дуже посварилися з Антоніною через дрібницю. Довго кричали, лаялися. Жінка у пориві злості забрала всі свої речі та поїхала геть. Не підіймала слухавку, вимкнула телефон. Я так сильно розлютився на жінку, що почав викидати через вікно наші фотографії, решту одягу, навіть домашній халат та капчики.
– Татку, чому ти кричиш на маму? Чому ти її вигнав геть? – почув, як у кімнатні плакала Наталка.
Не знаю, що тоді на мене найшло, якась зла сила. Але я одразу схопив дівчинку за плече, виніс з кімнати та виставив за двері:
– Я тобі не тато! Забирайся геть і більше ніколи сюди не повертайся! Бачити тебе і твою маму більше не хочу!
На дворі було дуже темно та холодно, зима, лютий місяць. На кухні дістав випивку, чарку, сів за стіл та почав пити. Не помітив, як на годиннику вже була 6 ранку. Тільки тоді зрозумів, що начудив. Одразу накинув куртку, навіть не перевзувся з домашніх капців та вибіг на вулицю шукати Наталку.
Майже годину ходив біля будинку, кричав на все горло. Не відчував вже рук та ніг, але все одно ходив по вулиці.
Знайшов я Наталку майже біля парку на лавочці. Вона скрутилася калачиком та міцно спала. Була холодна, як лід, губки аж посиніли. Але дівчинка не дихала. Вона замерзла та заснула навіки.
Антоніна довго кричала, плакала, била мене у груди. Жінка аж втратила свідомість, коли дізналася, що Наталочки вже більше нема з нами. Через декілька днів Антоніна забрала всі свої речі. На останок тільки сказала, що я точно поплачуся за цей гріх. І прокляла, аби я також сконав у муках.
Ми з нею не бачилися вже 10 років. За цей час моє життя пішло коту під хвіст. З роботи звільнили, грошей нема, заліз у страшні борги. Деякі родичі після похоронів Наталочки відвернулися від мене і не хочуть навіть бачити. І я їх розумію. Адже забути таке та пробачити просто неможливо. Не було ні дня, коли я б не прокидався у холодному поті. Почав ходити до церкви, молитися.
Однак, зараз Бог ніби хоче дати мені другий шанс. У будинку, де я живу, є родина пияків. І у них є донечка, 6 років. І звати її також Наталка. Вона навіть чимось схожа на покійну пасербицю – кучеряве волосся, голубі оченятка та кирпатий носик.
Якось я пізно повертався додому. Бачу – а на лавці сидить Наталка, одягнена у легенький сведрик та штанці, тримає у руках іграшкову ляльку.
– Наталю, ти що тут робиш? А де твоя мама, де тато?
– Я плакала, бо дуже сильно хотіла їсти. І вони вигнали мене геть, аби їм не заважала. У них якісь гості за столом сидять.
Мені щиро стало шкода дівчинку. Я взяв її на руки та відніс додому. Швидко розігрів макарони та дістав теплий одяг для неї. Наталка жадібно їла макарони, що я ще раз приготував свіжу порцію.
Зараз я думаю про те, аби вдочерити дівчинку. Хочу дати їй гарне та щасливе дитинство, подарувати ту любов та турботу, яку вона не отримала від батьків.
Може, це якраз Бог послав Наталку, аби я спокутував гріх. Дав мені другий шанс стати хорошим батьком, щоб ця дівчинка виросла щасливою та в любові.
Я можу стати хорошим батьком чи ні?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!