Я переписала квартиру на сусідку та її діточок. Тільки от мої доньки кажуть, що це помилка і хочуть судитися

Мені на цьому світі залишилося не так багато. У мене дуже важка хвороба, лікарі кажуть, що максимум рік протягну. Вже пройшла всі курси хімії, пила пігулки, робила операції. Але видно, що у Бога на мене інші плани. 

Від цієї хвороби 10 років тому помер мій чоловік. Ми витратили дуже багато грошей на лікування, продали частину бізнесу та ще машину. Мій покійний Андрійко був директором мережі автосервісу. Звісно, починали ми з нуля, жили бідно у гуртожитку. Але рік за роком ставали на ноги, відкривали бізнес. У нас народилися дві донечки – Ярослава та Мирослава. Ми давали їм все-все-все найкраще. І гарні іграшки, і дорогий одяг, і відпочинок закордоном. 

Дівчатка ходили у приватні садки та ліцеї, поступили у найдорожчі ВУЗи столиці. На весілля ми кожній подарували по квартирі та машині. Ну а коли онуки появилися, то ми стільки подарунків привозили, що аж багажник машини не зачинявся. Навіть коли Андрійко захворів, то ми ні копійки не просили у дітей. 

І ось вже 10 років я сама. Дівчата геть про мене забули. Можуть приїхати тільки на якісь великі церковні свята. Телефонують раз на тиждень, і то розмова триває десь хвилин 5. Коли я дізналася про хворобу, то залізла у страшні борги. Бізнес чоловіка помалу пішов на спад, вже не було багато клієнтів. Грошей на “чорний день” ставало все менше і менше. 

На щастя, мене врятувала сусідка, Любка. Вона за освітою медик, жила поверхом вище. Жінка сама запропонувала допомогу. Я їй платила символічні 2 500 гривень на місяць, а Любка готувала їсти, купувала ліки, прибирали інколи. Адже через хворобу я не мала сили навіть підвестися з ліжка чи піти в туалет. Вона виводила мене на прогулянку, навчила гарно намотувати хустинку на голову (адже я втратила все волосся).

Люба сама виховує двох діток сина Олексія та донечку Марту. Дітки інколи приходять з мамою граються у мене вдома. І я так прикипіла що до Любоньки, що до її діток. Щоранку чекаю, коли вони до мене прийдуть у гості, гратимуться. Дітки часто приносять якісь малюнки, читають мені газети чи книги. За цей рік, що разом пережили, я вже ставилася до неї не як до сусідки, а як до рідної доньки.

Тому вирішила подякувати Любі за поміч сповна. Адже вона живе у невеликій орендованій квартирці. Дітки носять одяг з секонд-хенду. І я покликала знайомого нотаріуса, аби переписати мою квартиру на Любоньку. Доньки і так дорослі, дах на головами мають. А в Люби добре серце, от якби не вона – не прожила і тиждень! Хай ця квартира стане для неї новою домівкою, мені не шкода.

Однак, нещодавно до мене приїхали доньки. І самі почали за спадок говорити. Мовляв, мене хвороба з’їдає день за днем, треба про спадок думати. 

– А я вже все зробила.

– Так? Чому нам нічого не сказала?

– А навіщо? 

– Як це? Ми ж твої діти!

– Ви на цю квартиру претендуєте? Побійтеся Бога, ми вам з батьком стільки дали, а все мало і мало? 

Доньки швидко зрозуміли, що спадок вже записаний на іншу людину. І такий цирк почався, що слова не передати! 

Мирослава пішла до Люби та почала кричати, що вона аферистка хоче квартиру забрати. І що вона мене не лікує, а труїть. Ярослава натомість захотіла пошукати документи, аби піти до свого нотаріуса та все переписати. Однак, я не хотіла зізнаватися, де всі папери лежать.

І зарази доньки хочуть судитися зі мною та Любою за квартиру. Але я сподіваюся, що ця ситуація закінчиться мирно. Адже чого ще моїм дівчатам треба? Про мене загадати тільки тоді, як спадок захотіли ділити. 

Сумно, що мені залишилося жити лічені місяці, а доньки відвернулися геть…

Наша читачка правильно вчинила? Що б Ви робили зі спадком? Кому краще його віддати? 

Напишіть нам в коментарях у Facebook!