Я напросилась до дівчинки-сирітки додому і картина, яку я там побачила, мене жахнула!
Того вечора я поверталась додому зовсім знесилена. Вирішила піти в ресторан дорогою і взяти вечерю для себе та чоловіка. Петро в мене добрий, завжди розуміє – часом такий варіант кращий. Ніколи не докоряє, що не готую. Охоче й сам порається на кухні.
Біля входу в наш улюблений ресторан до мене підійшла дівчинка.
– Тьотю, купіть мені булочку!
– Ти голодна? Ану стань поруч. Зараз я тобі щось замовлю.
Я попросила, щоб офіціант приніс кілька страв з дитячого меню. Дівчинка почала їсти, жадібно ковтаючи цілі шматки, навіть не пережовуючи.
– Не поспішай, бо може зле стати. Що не доїси – візьмеш додому, не переймайся.
– А можна так?
– Звичайно!
– Це диво, сестричка не повірить.
– В тебе сестра є?
– Так, 3 рочки моїй Танюші. Я їй наче мама, мушу піклуватися.
– А тобі скільки років? Ти ж сама малесенька!
– Я вже доросла, мені 8. Я єдина годувальниця вдома.
Я не вірила в почуте. Ще й зовсім не розуміла, де ж мама дівчат. А коли Алінка, так звали дівчинку доїла, я напросилася піти із нею.
Ми йшли досить довго. Не знаю, як така малесенька дівчинка не боялась так далеко ходити. Врешті дійшли до старого багатоквартирного будинку на околиці. Він скоріш нагадував прихисток бідних людей – брудний захаращений двір, на лавці пиячать неохайні жінки.
Далі Аліна завела мене у квартиру. Всередині був страшний безлад. Раптом з кімнати виїхав на інвалідному візочку дідусь.
– О, моя найкраща у світі онука вдома! А ви хто?
– Я її нова подруга.
– Що ви хочете? Вигнати нас з дому? Я квартири не дам!
– Та ні, я їсти принесла.
З кухні вибігла зовсім мала і дуже худенька дівчинка. Я зрозуміла, що це та сама Танюша.
– А де їхня мама?
– Нема її, померла давно. Наркоманка була. А ви точно не з соціальної служби? Не заберете дівчат?
– Ні-ні, не переймайтеся.
– Зрозумійте, вони для мене – все! І уявіть, що з ними буде в дитячому будинку. Їх розлучать, будуть ображати.
Дідусь розповів, що його донька померла два роки тому. Тоді він ще ходив і міг доглядати дівчаток. Згодом захворів на ковід і мало не вмер. Після цього й відняло ноги. Раніше допомагала сусідка, але торік вона виїхала в Канаду до донечки.
Дідової пенсії вистачає лише на оплату комунальних послуг. Тому Аліночці доводиться просити. Часом дід на візочку теж стає біля дороги з капелюхом, але це лише, коли здоров’я дозволяє.
– От сьогодні мені дуже зле. Але що робити?
– Послухайте, в мене є ідея. Я дівчат до себе заберу. Покупаю їх, нагодую. А ви відпочинете і завтра подумаємо, що робити.
– Ні-ні, дітей не віддам.
– Послухайте, завтра ми приїдемо. Подивіться, в якому діти стані. Так не можна. А в мене квартира велика, все є.
Врешті мені вдалося його вмовити. Взяла таксі й ми усі поїхали. Слід зауважити, що в мого чоловіка був шок. Та я все пояснила і він зрозумів. Вимила дівчат, нагодувала.
Потім зателефонувала сестрі, в неї дівчата вже старшого віку, а одягу чимало залишилося. Тож вже за пів години вона привезла дві величезні торби. Ви не уявляєте, як раділи ці крихітки. А згодом стомлені заснули.
Наступного дня я взяла вихідний. З самого ранку приїхала до діда і кілька годин там усе прибирала. Виявилось, він дуже хороша людина, лише життя не склалося.
Коли я повернулася – побачила надзвичайну картину. Мій Петро щасливий, як ніколи, грався з дівчатами. Я приготувала для всіх обід. І зрозуміла, що про таке життя завжди мріяла. Раптом чоловік зайшов на кухню і сказав:
– Залишімо їх. Я відчуваю, що так треба. Я вже їх полюбив.
– Я теж.
Цей день змінив наше життя. Згодом я домовилась з дідом, що він дозволить оформити опіку. Влаштувала старого в хороший будинок літніх людей. Там його доглядали належне.
Тепер ми дуже щасливі. Аліна відвідує школу, Таня — садочок. Я лишень зараз зрозуміла, чому Бог нам не давав власних дітей. Він для нас інший шлях приготував. Чи не так?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!