Вони думали, що наш будинок – безкоштовний ресторан. Я вирішив їх провчити і не жалію

Ми з дружиною давно марили про те, аби мати будиночок за містом. Все-таки, це велика територія, є місце для того, аби зробити якусь альтанку, баню збудувати. І місто таке шумне та гамірне, що голова болить. 

Помалу ми відкладали кошти, аби здійснити мрію. І цієї осені у нас все вийшло. Свою двокімнатну квартиру у місті ми не продавали, а віддали доньці. Вона якраз вступила на перший курс, вже доросла та самостійна. Тим паче, їй до університету йти пішли 5 хвилин, мала друзів, багатьох знайомих. Їй з нами було б нудно.

Добре, що у жінки робота дистанційна, а я їздив на офіс на машині. Загалом, нас все влаштовувало. Ми викупили старий будинок на один поверх у бабусі, поруч був ще гарний садочок. Моя Олена працює дизайнером-архітектором, тому сама займалася ремонтом. Стильно, нема зайвих деталей. На 50 квадратів вмістила і ванну, і спальню та ще вітальну. Я ж найняв бригаду, аби збудували нам альтанку круглу для того, аби гостей приймати. 

Новосілля ми святкували в жовтні, тоді ще було тепло, гарна погода. Поруч з нами жила родина з Харкова, вони переїхали туди ще в лютому. Тому ми запросили їх на гостину, аби познайомитися. Жінка приготувала декілька салатиків, я насмажив шашликів, дістав свій арсенал випивки. Сусід Богдан приніс гітару та ми дуже добре відпочили. 

Однак, нахабності цим біженцям не позичати. Наступної суботи ми з жінкою планували поїхати в місто на закупи. А тут вже Богдан стукає у двері:

– Ей, хазяєва, ну будєт гулянка ілі нєт? 

І відтоді у Богдана та його родини з’явилася звичка – приходити до нас у гості, нажиратися, напиватися і йти геть. Його дружина Вікторія навіть Олені не допомагала на кухні, тільки лежала на гамаку та засмагала. Спершу ми не хотіли їх якось засмучувати та сваритися. Ну бо вони з Харкова приїхали, таку біду пережили. Але це не означає, що можна сідати нам на голову. Ще й до того, треба прогодувати 4 голодні роти. А ми не так сильно заробляємо, аби бути для них безкоштовним рестораном. 

Навіть ставили спеціальний замок на ворота – нічого не допомогло, вони кричали нам у вікна чи телефонували. Тому одного разу я не витримав та вирішив провчити їх. 

Субота, обід. Я собі на газоні прибираю листя, жінка дивиться серіал. І тут як завжди – голова Богдана визирає біля воріт:

– Дружочєк, аткрой, ми к вам!

– Богдане, привіт. А чого до нас? Може давайте цього разу у вас посвяткуймо?

– Нічого, є так приказка – в тісноті, зате разом. 

– Так жена нічєва нє прігатовіла.

– Нічого, ми багато не їмо. Можемо наші тарілки взяти, тільки ви їх помийте та назад принесіть. 

Богдан на мене так косо глянув, ніби я йому хату спалив. Відтоді ні він, ні його жінка з нами не вітаються. Але нам байдуже. Живемо собі спокійно, насолоджуємося відпочинком. Біда бідою, гості гостями, але треба мати повагу до господарів.