– Він п’є і гуляє! – кричали сусіди. Та Галині було байдуже. У свої 42 вона хотіла простого жіночого щастя!

– З чого ти взяла, що я з тобою одружуся? Подивись на себе? І не втримаєш ти мене дитиною. Звідки мені знати, що вона від мене? – заявляв Вадим.

Слова коханого ранили душу Галини. Невже це той чоловік, що обіцяв їй щасливе спільне життя? Де усі його обіцянки у любові до смерті? Де всі їхні плани на будинок і трьох дітей?  Як він сміє, так її ображати? Невже їхні стосунки були ілюзією?

У свої 35 Галина залишилася самотньою, ще й виношувала під серцем дитину.

– Що ж тепер буде? – плакала жінка.

Її зовнішність зовсім непомітна. Та і залицяльників за все життя було всього кілька. Вона була переконана, що вийде заміж за Вадима, стане щасливою матір’ю. А тепер і думки про малечу її ой як не тішили. 

Жінка працювала в сільському магазині, жила в невеликому будинку. Якось мало помалу давала собі раду. Але материнські інстинкти у неї були слабкі.

Донечка була нагодована, вбрана, мала іграшки. Але дитині бракувало тепла і любові. В дитинстві вона часто тягнулася ручками до мами, але та не хотіла її обіймати. Напевно від розставання з Вадимом у жінки досі залишився гіркий осад.

Та сталося непередбачуване. У Галини з’явився чоловік. Місцевий тихий Мирон, що ні в кого не складав гарного враження. Хтось казав, що він випиває, хтось, що він сидів у тюрмі. Мирон ніколи не міг затриматися довше на якійсь роботі, тому і викликав підозри. Всі сусіди відмовляли її від тих стосунків. Але бажання бути щасливою виявилось сильнішим.

– Та вона геть здуріла! Краще бути одною, ніж таким пропащим мужиком! – ходило по цілому селу.

Вони познайомилися на роботі. Його взяли вантажником на випробувальний термін. На той час дочка вже ходила до школи. Позустрічавшись менш як місяць Галина запропонувала Мирону жити в неї.

Знову все село гуділо від цієї новини. Та минав час. І люди почали міняти свою думку.

То в Галини паркан новий, то хата перебілена, на городі порядок навели. Сусіди стали помічати, що чоловік має скриті вміння, що вміє працювати руками. Навіть інколи просили в нього допомоги.

Від слабких чи бідних він нічого не просив за поміч, а від інших хотів продукти або гроші. Їхнє бідне життя поступово налагоджувалось. 

Навіть приготування сніданків і обідів чоловік взяв на себе, бо Галина з самого ранку йшла на роботу. Навіть з дочкою вдалося подружитись. Він водив і забирав Аню зі школи, годував, робив з нею уроки. Коли настала весна, то купив дівчинці велосипед і вчив на ньому кататися. А після падінь мастив зеленкою коліна.

– Нічого страшного! Ти обов’язково навчишся їздити! – підтримував її чоловік. 

На різдвяні свята Мирон зробив дівчинці сюрприз. Купив новенькі голубі ковзани. Аня аж пищала від радості, адже обожнювала дивитися фігурне катання по телевізору. 

Тоді вони пішли за озеро, чоловік розчистив сніг і вчив дівчинку тримати рівновагу. Через годину вона змогла їхати за руку, а через кілька днів навчилася сама.

Біля Мирона вона вчилася буквально всьому. Готувати їсти, прибирати, ловити рибу. Дорогою до річки чоловік любив розказувати їй про своє життя. Як він намагався врятувати життя важкохворої матері. Продав свою квартиру в місті й переїхав до  брата.

Як брат обманув його і залишив без даху над головою. А цей бідний вигляд чоловіка ні в кого не викликав довіру, думали, що він краде. Лиш Галина зуміла побачити в сумних очах те добро і простоту.

Минали роки. Аня вступила у столичний виш. Мирон возив їй продукти, підтримував в період сесії. А потім вів дівчину під вінець. Коли вони танцювали танець молодої й тата, то обоє плакали.

– Тату, я така щаслива, що ти з’явився у моєму житті! – щиро промовила дівчина. – Без тебе у мене б не було такого чудового дитинства і юності. Дякую тобі за все!

– Доню, я так тебе люблю! – він міцно обійняв її.

Потім народились внуки, він обожнював їх ще більше. Вони з Галиною регулярно їздили до дочки, а на літніх канікулах Аня привозила дітей в село! Дідусь і їх навчав їздити на велосипеді. То були дуже радісні моменти. 

А потім, якось раптово його не стало. Аня стояла з мамою біля могили, обоє гірко плакали, не вірили. На поминки прийшло майже все село, усі хто завдячував йому у допомозі. А Галина й Аня дякували за щасливі миті життя, які він їм дарував. 

Правильно кажуть, що батько не той, хто народив, а той хто виховав. 

Згодні?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!