Важко сказати, чому Вася більше ніколи так і не приїхав у рідне село. Можливо, через матір, а може, просто закрутило життя. Тільки через багато років тітка Федорка отримала до якогось свята листівку, в якій вже не Вася, а Василь Михайлович передавав усім вітання і повідомляв, що живий-здоровий, має сім’ю й улюблену роботу. А Олеся і Михайло – кожне окремо – намагалися потім розшукати свого сина. Відсилали кудись запити, але відповідей так і не дочекалися

Коли в село приїжджав Вася, для мене і моєї молодшої сестрички Надії це було свято. Ми зістрибували зі старої вишні, де до цього дерли смачний тягучий глей, і чимдуж бігли до тітки Федорки. Вася приїхав. Стоїть ондечки коло причілка тітчиної хати, де росте блідо-рожеве «собаче мило». В темному костюмчику, по-міському підстрижений, він здається нам дорослим-дорослим.

Тітка Федорка появі хлопця раділа не менше, ніж ми. Відразу ж бралася готувати обід хлопцю-студенту. За матеріалами.

— Ви тут погуляйте, — наказує нам тітка Федорка, — а я зараз…

А потім тітко хутенько виходила з двору. Йти їй аж на інший куток села, але то байдуже, головне, щоб Олеся була вдома. А то Вася – навіть ми, малі, відчуваємо, — у своєму очікуванні напружився, мов струна. Здається, ще трохи — й задзвенить його худеньке тіло… Олеся – то його мама.

… Олеся Паліївець була в нашому колгоспі передовою дояркою, а Ладимир Хутірний – найкращим трактористом. Обоє вдатні до роботи, ставні, кароокі. Спалахнуло між ними таке кохання, що навіть деякі односельці співчутливо говорили: мабуть, доля. Хоча знали, що в Олесі є чоловік Михайло і маленький син Вася. А потім з’ясувалася одна суттєва деталь – Ладимир поставив Олесі умову: оженюся на тобі, якщо сина залишиш Михайлові.

— От песиголовець! – обурювалися люди. — Чи то видано, щоб мати від свого дитяти відцуралася?

І знову жаліли Олесю – аж до того дня, коли село накрила новина: пішла вона таки до Ладимира. Одна. Виждав Михайло момент, перестрів колишню дружину:

— Повертайся… Будемо жити, як раніше, очей тобі не колотиму. Вася так за тобою тужить…

— Васю я залишаю тобі, бо він мені заважає в житті! – сказала, мов одрізала.

Стільки років минуло відтоді, але ці слова, які тоді ошелешено всі в нас повторювали, я пам’ятаю й досі.

Деякий час Михайло виховував сина сам, потім одружився. Вася підріс, стосунки з мачухою не склалися, а через неї і з батьком розладилися, тож після восьми класів хлопець виїхав з села у велике місто. Вступив там в училище, жив у гуртожитку. Та все одно тягнуло його в рідне село, і влітку він часто приїжджав. Зупинявся в нашої тітки Федорки, чоловікові якої доводився далеким родичем, казав, що скучає за нами, за хлопцями, за сільськими клубом і ставком. Та ми знали: найперше він прагне побачити матір — Олесю.

Вона з передової доярки стала знатною, отримувала за свою працю заслужені нагороди. Але село виставляло власні оцінки: її подругу Марію, котра теж ішла в авангарді, звало «орденоноскою», а Олесю – «та, що дитину покинула».

…Ось і тітка Федорка біжить назад. Я сторожко стежу за її обличчям, і з того, як жалісливо дивиться вона на свого гостя, розумію: Олеся цього разу не прийде. Може, від Ладимира втекти не вдалося, а може, їхній малий Митько прихворів. Переводжу погляд на Васю, а він… плаче. І від тих сліз стає зовсім маленьким хлопчиком.

Та іншого разу тітка Федорка під прикриттям ночі таки приводить Олесю на своє подвір’я. І тоді ми з Надею, причаївшись, дивимось, як жадібно припадає та до сина: немов сліпа, обмацує руками його обличчя, перебирає волосся і щось говорить, говорить…А Вася знову робиться маленьким, якимсь розімлілим від тієї короткої материнської ласки й проводить матір мало не до її дому.

І раптом він перестав приїздити. Минуло перше літо, в якому ми не бачилися з Васею, не брали від нього заповітний кульочок із цукерками-подушечками.

Отоді до тітки Федорки й почала навідуватись Олеся. Видно, перевернулося щось у її душі. Раз прийшла крадькома, щоб ніхто не побачив та Ладимиру не доніс, вдруге. І одне тільки прохання було в неї: напиши, Федорко, моєму Василькові, хай хоч на день приїде! Тітка клялася-божилася, що не знає його адреси, та Олеся їй не вірила і знову просила: напиши…

Важко сказати, чому Вася, якого ми всі любили, більше ніколи так і не приїхав у рідне село. Можливо, він просто виріс і образа на матір теж виросла, заглушивши ту любов, яка жевріла в ньому з раннього дитинства. А може, просто закрутило життя. Хтозна.

Через багато років, коли ми з Надею вже мали власні сім’ї, постаріла, але все така ж проворна тітка Федорка отримала до якогось свята листівку, в якій на місці зворотної адреси стояло тільки «Паліївець В. М.». І вже не Вася, а Василь Михайлович передавав усім вітання і повідомляв, що живий-здоровий, має сім’ю й улюблену роботу.

А Олеся і Михайло – кожне окремо – намагалися потім розшукати свого сина. Відсилали кудись запити, але відповідей так і не дочекалися.
Ладимира рано не стало, навіть до пенсії не дожив. Зате Олеся жила довго, і ошатна її хата все старішала, старішала, наче зменшувалася. А тоді й зовсім потонула в густому вишняку.

Щоразу, коли мені доводилося приїжджати в рідне село погостювати, я ходила повз ту хату до магазину. І бачила, як на старих вишнях рясно, немов сльози, світилися проти сонця бурштинові краплі глею. Їх ніхто не здирав, бо онуків у баби Олесі не було… Гіркою і самотньою виявилася старість цієї жінки.

Ганна ЯРМОШ.