– У вас ми жити не будемо, переїдемо в пансіонат для престарілих! – рішуче сказала я сину. Інакше ми просто не можемо…
Уже кілька років ми з чоловіком живемо у будинку для літніх людей. Життя ми прожили довге і цікаве: побачили трохи світу, народили і виховали чотирьох дітей, пронесли до старості свою любов.
Наших дітей ми вважаємо успішними та самостійними: у кожного з них є хороша робота, у двох синів – власний бізнес. Бабою та дідом ми стали багато років тому, скоро, мабуть, і до правнуків діло дійде.
Це можна було б назвати старістю нашої мрії, якби не мізерні пенсії. Змолоду гроші ми не відкладали, бо думали, що до такого поважного віку не доживемо. А воно он як склалось…
У дітей гроші просити нам стало якось соромно, тому майже рік ми жили на хлібі й воді. Хто б міг подумати, що однієї пенсії навіть на комунальні послуги не вистачає!
Мабуть, наші вимушені дієти дали про себе знати: у чоловіка проблеми зі шлунком почались, а на мене безсоння напало. Сини забили на сполох, почали по лікарнях нас возити, таблетки купувати… Довелось їм уже розповідати всю правду.
– Ви що, діти малі? Добре, що хоч зараз розповіли, а то хто знає, чим би воно закінчилось! – почав кричати син, коли дізнався, що ми грошей соромились попросити.
Він зателефонував іншому сину, вони довго щось обговорювали, а потім винесли вирок: ми повинні до когось із них переїхати.Я розумію, що багато батьків зраділи б, що на старості літ за ними буде кому доглядати. Але для нас це справжня трагедія! Ми ще з юних років разом, скільки всього пережили, так багато пройшли удвох… І це все, щоб на пенсії дітям на шию сісти? Такого дозволити собі ми не могли.
Тиждень нам дали на роздуми. Діяти довелось рішуче…
Будинок, у якому все життя минуло, ми виставили на продаж. На щастя, покупця знайшли дуже швидко.
І от ми переїхали в наш новий дім – будинок для літніх людей. Спочатку нам було незвично. Я б навіть сказала дико. Але зовсім скоро ми звикли – тут так багато цікавих особистостей, з якими можна було товаришувати!
Персонал дуже привітний, до всіх ставляться з повагою та розумінням. Щодня ми виходимо на прогулянки, щонеділі танцюємо та граємо в шахи.
Діти і досі не можуть зрозуміти нашого рішення, а ми не знаємо, як усе це їм пояснити… У пансіонаті живеться простіше: тут можна почуватись самостійним, наскільки в такому віці це можливо, і вільним. Тут у тебе немає відчуття, що ти створюєш комусь проблеми чи дискомфорт.
Я пишаюсь своїми дітьми, мене тішать їхні спроби допомогти. Але я знаю, що сама здатна обрати спосіб зустрічати свою старість.
А ви б хотіли зустрічати старість поруч з дітьми?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!