У свекрів не квартира, а суцільна совдепія. Як так можна жити – досі не розумію. Вони люди не бідні, два директори

Знаєте, я та людина, яка ніколи свекрів мамою і татом не назве. Адже у мене є свої батьки, я не бідна сирітка. 

Чоловік Володя звертався до моїх батьків офіційно, Людмила Василівна та Петро Вікторович. Однак, свекруха весь час намагалася мене перевиховати під свій манір:

– Ну яка я тобі Ольга Дмитрівна? Називай мене мама! 

– Чому? У мене є моя мама Люда. А ви моя свекруха. 

Ну і відтоді, певно, свекруха на мене зуб тримає. Після весілля ми з Володею мешкали на орендованій квартирі. Однак, власниця вирішила продати житло та нас вигнала геть без попередження. 

Тоді Володя запропонував піти до його батьків жити:

– Потерпимо рік, заодно вийде на власне житло назбирати. Ми зекономимо нормальну суму грошей.

І я погодилася. Правда, ми хотіли зробити невеликий ремонт у його колишній кімнаті. Забрати ті старі шкільні фотографії та грамоти, ліжко купити більше. Адже Володя вже давно не хлопчик-підліток, а дорослий чоловік. Він сам хотів викинути все те дрантя.

– Господи, ви куди несете гарнітур? 

– Геть. 

– Ви що, здуріли? Та ще мій покійний тато з Чехословаччини у 49 році привіз. А килим? Навіщо ви зняли килим зі стіни? 

– Та бо він пилюку збирає. Подивіться, як одразу в кімнаті стало просторо, світліше. 

– Ні, я не дозволю! 

Ми ледь вмовили свекруху на ремонт у Володиній кімнаті. Пообіцяли, що всі меблі відвеземо їм на дачу. Але той гарнітур вже такий був потрощений, фара облізла, лак потріскав, ніжки та дверцята хиталися, жахливо скрипіли. 

Я помітила, що от свекрухи такі люди дуже заощадливі. Вдома досі тримають старезну газову плиту Брест 80-х років. Я до неї навіть доторкатися боюся, раптом бабахне. Ті шафи у кожній кімнаті на всю стіну. Я пропонувала їх обшкурити, здерти лак та перемалювати на гарні кольори, білий чи сірий. Так сказати, подарувати меблям друге життя. 

– Ні. То все ще за часів союзу куплено! 

– Але тут вже фарба вицвіла, подивіться, як шафу зі сторони у сторону хитає.

– Моя хата, що хочу – те і роблю. Ми роками ті пожитки збирали, а ти тут прийшла і командуєш, командирка страшна! 

Квартира вимагає негайного ремонту. От це не житло, а суцільна совдепія.

Навіть коли я завагітніла та хотіла зробити у кухні гарний ремонт (за свої гроші), поставити вмонтований холодильник та плиту, витяжку, все так гарно організуваи. Та яке, мені навіть не дозволяють вмикати робота-пилососа! Свекруха сама змочує килим та замітає його віником. А старі футболки свекра постила на ганчірки. Одною ганчірочкою миє унітаз, умивальник, підлогу та шафу. 

І вони люди не бідні. Пані Ольга має свій магазин овочів та фруктів, а пан Всеволод – головний директор серед інженерів на заводі. Та ми з чоловіком були готові оплатити весь ремонт з власно кишені. Аби тільки не жити в цій радянській моді. 

Я щиро сподіваюся, що до кінця року ми нарешті вже переїдемо у нашу квартиру. Головне – набратися сил та витримки. Бо не знаю, чи вистачить терпіння жити з такими “родичами”. 

Ну звідки у низ така дурна звичка, поясніть? Союз давно розпався, а вони досі то все тримають. Як так можна жити? 

Напишіть нам в коментарях у Facebook!