Місяць тому не стало мого батька. Для мене це не була несподіванка, адже знала про хворобу. Ми з чоловіком намагалися всіляко допомогти. То домовилися на операцію у Львові, купували ліки, оплачували всі поїздки. Старалися приїздити до нього в село, аби провідати, хоча самі давно живемо у Чернівцях.
Мої батьки офіційно розлучилися ще 10 років тому. Мама зараз живе закордоном в Італії, має нового чоловіка. То її справа, я не лізла зі своїми порадами у її особисте життя. Тільки щиро раділа, що вона знову одружилася.
Тато довго не міг знайти собі хорошу жінку і жив затятим холостяком. Правда, в хаті частенько був безлад. То посуд не помитий, город занедбаний, холодильник порожній. Я, коли приїжджала до нього, то старалася наготувати щось смачненьке, аби татко з голоду не пропав.
А рік тому він познайомився з пані Раїсою. Вона працювала продавчинею у місцевому магазині. Спершу батько нічого не хотів мені говорити за нову пасію. Однак, я помічала, що вдома стало досить чисто, є їжа в холодильнику, підлога помита, речі охайно поскладані у шафі. То ж видно, що господарювала жінка.
Пані Рая мені дуже сподобалася. Ввічлива, приємна жіночка. І дуже смачно готує. Сама з Івано-Франківська, але переїхала до своєї старенької мами, аби за нею доглядати. На минуле Різдво я познайомилася з її донькою Оленою. Наші діти одразу потоваришували, разом гралися. Навіть коли почалася вся ця страшна ситуація в країні, Рая одразу запропонувала переїхати у село до них. Там було безпечніше. Мій син Олексій та її онук Павло всі літні канікули провели разом у селі.
Я була спокійна за тата, адже бачила, що поруч з ним дуже хороша жінка. Правда, деякі наші “родичі” та друзі казали, що Рая насправді аферистка та хоче забрати хату батька. Однак, я не вірила у це. Адже ось дивилася на неї, а пані Рая таке тепло випромінювала. От вона посміхнеться – то і мені на душі приємно стає.
Ввечері Рая зателефонувала до мене у сльозах:
– Твій батько… Серденько, будь ласка, приїжджайте, треба його провести в останню путь.
Ми одразу зібралися з чоловіком та поїхали у село. Допомогли організувати поминки, заплатили за домовину та пам’ятник. Звісно, на похорон приїхали інші родичі. І так косо дивилися на Раю, ніби вона там зайва.
– Слухай, ти краще завтра одразу поїдь до нотаріуса, – шепотіла тітка на вухо.
– Навіщо?
– Як навіщо? Хату треба переписати на тебе. Бо ще та аферистка все до рук прибере. А воно тобі треба?
Цю розмову підслухала Рая. Вона одразу вийшла з кімнати на кухню і плакала.
Я почекала, поки всі родичі та сусіди роз’їдуться та підійшла до Раї.
– Я заберу речі, ти не хвилюйся. Тут тільки мій одяг і все, завтра переїду геть, – тихо казала жінка.
– Не треба, завтра поїдемо до нотаріуса.
– Навіщо?
– Я хату на вас перепишу. Ви тут господарювали, дбали про батька. Я не можу просто так вас викинути на вулицю, як непотріб.
Хтось подумає, що я збожеволіла. Однак, мені ця хата дійсно не потрібна. У нас з чоловіком є свій будиночок у Чернівцях, там дуже затишно та комфортно. А син ще малий, ходить до школи. Ми достатньо заробляємо, аби відкласти йому на власне житло і дати гідне майбутнє.
А Рая стала вже частинкою нашої родини і я не можу просто так від неї відхреститися.
Коли Рая почула про те, що я хочу переписати хату на неї, то аж впала на коліна та почала мені цілувати руки.
– Спасибі, моє серденько. Нехай Бог тебе оберігає!
Деякі родичі перестали зі мною спілкуватися через цей випадок. Ну а що я їм можу сказати? Хіба нехай прапор у руки і якір в одне місце. Мені байдуже на ті дурні балачки про спадок. Я вірю Раї та знаю, що вона дуже хороша дінка. І це найменше, що я могла для неї робити. Адже вона щиро піклувалася за хату та батька.
