Того дня Настя набрала подругу і сказала: приїжджай у село. Тут усі сусіди зібралися біля твоєї хати. Поспішай, скоро саме автобус буде. А сама побігла в хлів, не знаючи, яку біду накоїла

Настя нервно снувала подвір’ям. Бралася то за одну, то за іншу роботу, проте жодної не могла довести до розуму. Руки не складалися, а відчуття невимовної образи вужом стискало її всередині. Ще б пак, щоб це її, завжди таку кмітливу і шустру, обдуривши рідний онук? Ще й чоловік її заодно з онуком реготав, коли вона дістала з шухляди зеркальце. «Ти забула, Настечко? Зараз-таки перше квітня, день жартів і сміху.

Андрюша хотів розсмішити тебе. Тому і придумав, що ніби тобі на носі якесь пятно з’явилося», — заливався дзвінким, як у юнака, сміхом. А як же, думає внучок, що як стара вона, так уже й до своєї зовнішності байдужа? Саме наоборот: саме зараз, у свої 56, Насті хотілося добре виглядати, щоб ніхто і не догадався, скільки їй років. Втім, Вірі, її подрузі, скоро виповниться 60, а хто дасть? І макіяж, і зачіска модна, і одягається по-сучасному. Щоправда, живеться подрузі у місті легше, ніж Насті у селі. З тих пір як Віра переїхала туди, ніби помолодшала, розцвіла. Іноді приїжджає вона в село, навідується до рідної домівки, за якою Настя дивуватиметься.

Тоді вони вдвох наговоритися не можуть… По правді, скучила вона за Вірі. А чому б Віру нині їй не здурити? Подзвонити і сказати, наприклад, що загорівся її будинок? Хоча нічого цінного в ній не залишилося, все ж таки Настя знає напевно: Віра злякається і приїде. Ох, і посміються вони над цією її шуткою! А тоді Настя пригостити подругу свіженькими пиріжками з яблуками та чорницею. Віра дуже любити такі. Заодно ще й додому візьме. А ще молока їй дасть, слойко, сметани, грудку сиру. Як завжди. «Як так – хата загорілася? Від чого? Що ти таке кажеш, Насте? — надривчасто кричала в трубку Віра. «Приїжджай. Тут усі сусіди зібралися гасити пожежу. Поспішай, скоро саме автобус буде», — на одній ноті впевнено писала Настя. Вийшла з дому і попрямувала біля двору. Старенька хата блакитними вікнами-очима дивувалася на Настю. На квітнику виставили зелені стебельця нарциси, а в саду, під кущами жасмину розцвіли запізнілі проліски.

Настя здивувалася: звідки вони тут взялися? І згадала, як Віра колись з корінцями викопала кілька штук у лісі та висадила у садочку. Поважним кроком Настя обходила Вірине подвір’я, щоб упевнитися, що все гаразд. Ось уже реготати вони будуть з такої її шутки. Десь за годину Віра приїде. За ту годину Настя встигне і стіл накрити, і в кошик вирі скласти. Завжди так робить, коли Віра приїжджає. Потім її внуки Катруся з Антончиком дзвонять Насті і дякують за смачні гостинці. Звичайно, Настя радіє, бо й справді, такого смачного молочка, як дає її Лиска, нічого запитати… Подруга щоразу зазирала у вікно: не приїхала чи Віра? Він, здається, ця її фігура видніється в кінці міст. Отже, Віра скоротила шлях. Поспішала бідолаха… Ось її тендітна постать вже з’явилася між розлогими вишнями, що зростають на стежці, що розділяє їх будинки. Вона була одягнена в старе пальто і платок, зав’язаний абияк. Настя посміхнулася, спостерігаючи, як широко відкритими очима Віра втупилася у свій будинок… потім повільно зайшла за хвіртку.

Подруга представила, як скоро Віра увійде до неї з тоненьким прутиком у руках і злегка потягне їм її по спині за таку витівку. «Я йду корову доїти. Як тітка Віра з’явиться, скажеш, хай зачекає», — сказала онукові. Тому навмисне гуркотіла відрами у дворі, щоб Віра почула. Настя проціджуючи молоко через білосніжну марлю, щедро розливала у тару для Віри… Віра не прийшла. «Образилася! Горда!» — скептично засміялася і вирішила першою зазирнути до сусідки. Тихенько постукала у двері. Віра не відчинила, і Настя, постоявши хвилину, натиснула на клямку. На постелі, вкритій стареньким вишитим покривалом, лежала бліда, як полотно, Віра. Поруч на столику — пляшечку із сердечними краплями та пігулки валідолу… Настя ніби висохла. А потім — миттєво оговталася і стала поїти віру ліками, обливати водою. «Віра, благаю, відкривай очі, я ж пожартувала! Нині перше квітня», — сльози котилися за лицем Насті. Дрожащими пальцями вона набирала номер сільської фельдшерки. На щастя, та жила неподалік і вчасно встигла зробити Вірі ін’єкцію.

А потім викликала швидку. І ось Настя знову збирається до лікарні. До Віри. Лікарі констатували сильне нервове потрясіння, що призвело до сердечного нападу. «Пробач мені, Віро. Чи думала я, що старий будинок так тобі небайдужий? Хотіла побачитися з тобою і ось так, по-дурному, тобі покликала», – виправдовувалася Настя. Один Господь знає, що вона пережила, з тих пір як Віру спасали лікарі. Тепла посмішка розцвіла : «Куди ж я подінуся від тебе, подруго? Звичайно, я тобі прощаю. А ти запам’ятай: у яких би хоромах не жила людина, все ж таки рідна домівка — найбільша людська скарбниця. Я думала, що збожеволію тоді» Настя благає Господа, щоб її подруга швидше видужала. І вона тепер назавжди запам’ятає: не всяку шутку можна назвати шуткою. І жартувати треба вміти. Навіть першого квітня.