Та здивувало мене дещо. Дзвінок від Павла, як грім посеред ясного неба

З майбутнім чоловіком ми познайомились, коли були студентами. Кохання було щирим, взаємним, але тривало лише 20 років. На жаль…

Після весілля заради коханого я переїхала з міста у село. Мій Павло все вмів робити руками, і до сантехніки талант мав, і до дерева. Завдяки його вмінням люди постійно підкидували йому роботу, а від цього він приносив хороші гроші.

Спочатку ми жили з його батьками. На диво, але зі свекрухою у мене склались стосунки наче з рідною матірʼю. Вона вчила мене усім хатнім хитрощам, вчили смачно готувати й просто давала влучні поради, коли я просила.

Не було й випадку, коли Марія Василівна не зробила щось за моїм проханням. І внуків своїх обожнювала. 

Тож я займалась дітьми і господаркою, а чоловік працював практично до вечора. Зате ми досить швидко змогли побудувати власний будинок. Коли ж діти виросли я пішла працювати бухгалтером до сільради.

Якось йду я з роботи додому, а до мене сусідка через дорогу поспішає і каже:

– Ой! Миросю! Чула твою біду! Співчуваю! Такою гарною сімʼєю були!

– Яку біду? Хтось вмер? – я тоді нічого не розуміла.

– Боже збав! А ти що, не в курсі? Матір Божа! Так це твій Павло до Свєтки тієї ходить. Не раз його бачать там у неї. Я думала ти знаєш!

Мені земля пішла з-під ніг. Як? Мій чоловік завів коханку? А як же наша сімʼя, діти?

Не стану брехати, що ми були ідеальною парою. Бували й нелегкі періоди в житті, але я навіть думки такої не припускала, що він на таке піде. 

– Розлучайся з ним! Не тримай біля себе, бо це вже нічого не змінить! – підбадьорювала свекруха. – Хочеш я тобі допоможу і поїдеш собі, попрацюєш, розвієшся?

– Куди?

– В Італію! Всі кажуть, що там гарно платять! Моя знайома вже другий рік працює. Хочеш попитаю в неї все? І поїдеш собі! Світ побачиш!

Я сіла думати і дійсно. Діти вже виросли, навчались в університетах, вдома мене тримав хіба чоловік і господарка. А тепер нехай сам собі раду дає!

Пізніше виявиться, що свекруха знала про його роман, але намагалась переконати сина, щоб не робив помилок, кидав коханку і повертався до родини. Та він таки не послухав.

А Свєтка була на 10 років молодшою. Її занесло в наше село по роботі – була медсестрою. Не знаю, як Павла почало туди заносити, але це вже не було так важливо. Я подала на розлучення.

Свекруха позичила мені грошей на перший період в чужині і я поїхала. Справи йшли непогано, мову вчила, знайомилась з такими як я українками й вникала у роботу.

Минали роки, дітям допомогла грошима на весілля. Тоді я і бачилась з чоловіком, тільки на весіллях дочки й сина, більше наші долі не перетинались.

З часом я змогла заробити на квартиру. Життя в Італії мені подобалось, я наче вдихнула свіжого повітря. Навіть познайомилась з мужчиною. Здається, він закохався і скоро запропонує жити разом.

Та здивувало мене дещо. Дзвінок від Павла, як грім посеред ясного неба:

– Привіт! Хотів запросити тебе на свій ювілей 60 років. Будуть всі свої!

Я не втрималась і подзвонила дочці. Хотіла зрозуміти, що означали його слова.

– Мамо! Тато хворіє! 

– То хай його Свєта пильнує, що це таке?

– Вона вже давно від нього пішла. Після цього він якийсь сам не свій. Ти дивись чи хочеш приїжджати, чи ні, але серце мені підказує, що він так прощається з усіма.

Я навіть трохи сплакнула після розмови. Мені стало жаль Павла, отак на старості років залишитись самотнім, ще й злягти від хвороби у пустій хаті. Звичайно у кожного відведено свій час, але ж він сам кував свою долю. Ми ніби й не чужі, але нас більше нічого не повʼязує.

Думаю їхати чи ні, а ви що порадите? 

Напишіть нам в коментарях у Facebook!