Соколова: “Раз на 2 тижні я їжджу з України до Польщі. Там з березня живуть мої діти. Нещодавно мій син сказав мені…”

Інтернет видання uazsu.fun з посиланням на Yanina Sokolova повідомляє.Раз на 2 тижні я їжджу з України до Польщі.Там з березня завдяки прихистку Michal Chyczewski живуть мої діти.Вчора я вкладала Мирона спати і він сказав: цей Путін вкрав в нас… щастя. Якщо він сказав коли операція розпочалася то чому ж він ніяк не скаже коли вона завершиться?Нам варто жити з думкою: що він ніколи не скаже. Не сподіватися на диво. Нам варто навчитися жити у війні і не те, щоб звикнути до неї, пояснити собі, що це триватиме довго. Ми будемо втрачати. Не зможемо будувати довго наперед. Ми муситимемо постійно боротися і зрештою переможемо. Не за 2-3 тижні. І не так як кажуть вам у ТБ марафоні. Можливо роками. Але переможемо…Він вкрав у нас спокій і життя наших земляків. Але вона не вкрала те, чого ніколи не мала. Любов до життя. Вони просто не знають як це. Їм ніколи не зрозуміти.Військові з якими я спілкуюся щодня навіть під градами, навіть знесилені і без того, що ніяк не прийде у потрібному нам об‘ємі від Joe Biden рідко жаліються. Розповідаючи про проблеми на нулі вони сповнені сенсу і мотивації. Вони не сумують. Вони боряться щоб кожен з нас міг мати те щастя про яке говорив Мирон.Війна розлучила нас з дітьми. З коханими. З батьками. Але вона лакмусовала те, про що, ми будемо чесними, рідко в довоєнній суєті задумувалися і цінували. Десь підсвідомо – так. Свідомо – ні.Вчора повертаючись до України я їхала звичною дорогою через польські села. В одному з них я побачила вулицю зі старих хат, такі були на Фортечній у Запоріжжі, коли я була мала. Старі дерев‘яні хати, в яких літні люди здається жили з народження до смерті мало що там помінявши. Ви бачили такі у себе в містах. Так от на одній з цих хат висіло оголошення: танго для тих, кому за 60. Я зупинилася і уважно роздивилися той будинок. І уявила як люди там танцюють і не лунають сирени. Літні щасливі люди з нормальною за їхніми мірками пенсією, спокійні від спокійного побуту, грядки з трускавкою і далекі від воєнних проблем щотижня танцюють танго…Я згадала як у нас таке було у підземці на метро Театральна.Часом у мене як у людини проблемної було перманетне бажання припаркувалися на Богдана Хмельницького і спостерігати як люди там танцюють. Нічого не треба. Просто танцювати з кимось. Як у пісні Mando Diao. І відчувати щастя.Ми не знаємо коли це завершиться.Я не знаю, що відчували, про що думали в останні хвилини свого життя люди у драм театрі Маріуполя, який розбомбили росіяни, що відчувають дружини захисників Азовсталі, які зараз у полоні, не знаю що відчувають ті, хто зараз в окупації у Херсоні, Бердянську та Мелітополі, хто сидить у бомбосховищах сходу і півдня, Попасна, Буча, Ірпінь, машини, діти, Бородянка. Але знаю одне: колись ми точно будемо танцювати танго на кістках наших ворогів, ночі будуть спокійними, а ранок без зведення у новинній стрічці чергової доби війни. Ми будемо прокидатися і цінувати країну і своє тихе щастя сильніше попередніх років життя.А поки це не так, намагайтеся знаходити хоч раз на день моменти для щастя у простих речах. У кожного воно своє. І не звертайте уваги на те, хто вам що говорить, якщо ви поїхали з дітьми за кордон. Дурня, ви поїхали туди щоб захистити своіх, наших дітей. Не гнобіть власну совість що те достатньо що ви робите- недостатнє.Будьте щасливими простими речами. Хоч раз на день давайте собі це. Бо інакше ресурс закінчиться. За два-три тижніПовірте, воїни на передовій вас на це благословляютьІ хочуть, щоб ви вірили. У них і у себе.Якби важко не було. Ми все одно переможемо. Бо інакше бути не може.