6 Лютого, 2023
Щоб потім не довелося лікувати душу: прочитайте історію про «Сині фіалки»

Щоб потім не довелося лікувати душу: прочитайте історію про «Сині фіалки»

Часом, через заклопотаність, ми не помічаємо чи не хочемо помітити найважливіших речей у житті. Гроші та матеріальні блага не зможуть замінити нам рідних, які так чекають нашої уваги.
Один чоловік, що давно переїхав до міста с села, часто згадував свою самотню матів, навіть бачив її у снах. Завжди планував приїхати на вихідні, але все щось траплялось. Важко було годувати сім’ю, вирішувати всі побутові проблеми. Він розумів, що важко живеться старенькій: нікому по господарству допомогти чи хатину доглянути. Тому частенько совість відгукувалася докорами сумління.

Кілька років минуло, як бачив матір. Нарешті взяв відпустку і їде в рідне село, де все таке до болю знайоме. В уяві постають рідні пейзажі, дорога, обабіч якої ростуть тополі, батьківська хата…
Думав, які слова підібрати, як виправдатися перед рідною, чому так довго не було. Якось недобре на душі від цих думок.

Заспокоювали спогади про фіалки, посаджені біля хати. Ще з дитинства пам’ятає їх. Мати дуже любила ці маленькі ніжні квіточки. Тому купив фіалку – гарний вазон, який точно розтопить материнське серце.

Ось і село, ось і рідна оселя… Серце стислось у грудях. Не вийшов – вибіг з машини, вхопив подарунки – і мерщій на подвір’я.

Але зустрічають тільки фіалки. Забіг до хати – нікого. Чомусь зненацька стиснуло горло, стало важко дихати, погані думки поволі підкрадалися.
Вирішив запитати у сусідки, чи не знає, бува, де мати?

Жінка відповіла: «Чекала тебе, виглядала мама, але не судилося їй побачити сина востаннє. Передала тобі листа прощального та просила, щоб ти не побивався, бо розуміла, що важко тобі».
Сльози ринули з очей чоловіка. Цієї миті він зрозумів, що ті всі клопоти не мали ніякої ваги перед мамою, яка чекала так довго і віддано свою дитину.

Уже пізно восени я все-таки зібрався навідати маму. Іду в поїзді, на душі ніяково. Крізь силу хочу уявити зустріч з мамою. Думаю: «Приїду, впаду на коліна, обцілую руки матері, нехай вибачить старенька, що призабув дорогу до її порогу… Там, пам’ятаю, ще тоді стеля у сінях обвисла. Тепер, мабуть, і обвалилася. Нічого, я взяв відпустку і все доведу до ладу. Оновлю хатину, обгороджу садибу, дровець на зиму придбаю…»

Десь далеко вдарив дзвін. Якась незнана тривога пробігла по всьому тілу.

Від важкої ходи забилось дихання у грудях. На плечах — рюкзак. Купив матері хустину. Казала, що холодно їй взимку — придбав тілогрієчку, купив теплого светра. Може, зрадіє старенька… Зупинивсь, як укопаний. На подвір’ї багато людей. Похорон. Кого ховають? Матір?!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *