Щоб купити житло Оксані не вистачало певної суми і вона вирішила звернутися до своєї найкращої подруги, яка з чоловіком жили дуже заможно. Але Леся у проханні подрузі відмовила

Леся і Оксана народилися в одному селі і були подругами з дитинства. Жили по сусідству, разом в школу ходили. Здається, вони знали все одна про одну. Днями напроліт вони говорили про все на світі, часом батьки не докличуться їх додому. Вже й вечоріє, а вони собі там під яблунею, про щось розмовляють.

Дівчата любили сидіти під старою яблунею. В один з таких вечорів вони пообіцяли одна одній, що все життя будуть поруч, допомагатимуть одна одній, як сестри. І з села після закінчення школи поїдуть разом – поступати в педагогічний інститут. Мріяли дівчата вчителями стати, щоб потім в своє село повернутися і працювати в рідній школі. Навіть Анні Степанівні, своїй вчительці, про це оголосили.

І ось нарешті випускний. Анна Степанівна вже давненько стала помічати, що дівчата віддаляються одна від одної. Причина була простою – Леся виросла красунею, всі хлопці були закохані у неї. А Оксана – з лиця не дуже, тому все частіше їй не було місця біля подруги-красуні.

Та й мрії дівчат змінилися. Оксана продовжувала наполегливо вчитися, щоб збулася її мрія, натомість Леся почала зустрічатися з хлопцем. Микола був вихідцем з їхнього села, старшим на 8 років. Давно поїхав в місто, а повернувся в село з авто і грошима.

Микола забрав Лесю відразу після закінчення школи з собою жити в місто. Для Оксани це стало прикрою несподіванкою, адже у них з подругою були зовсім інші плани.

Анна Степанівна заспокоювала дівчину, як могла:

– Ти не сердься на неї, Оксанко. Доросле життя, воно таке. Ти їдь, вступай до інституту, а там видно буде.

Через п’ять років Оксана приїхала в село, показати Анні Степанівні свій диплом. Похвалитися, що буде далі вчитися, поступатиме в аспірантуру. Між іншим запитала, як доля склалася у її подруги.

– Леся стала дружиною Миколи. Дуже щаслива, люди кажуть, що у них «грошей кури не клюють».

– А чи є у вас її адреса?

– Є, записуй.

Оксана записала адресу подруги. На наступний день розшукала її, бо мала до неї серйозну розмову.

– Привіт, Лесю. Як ти? – збентежено заговорила Оксана. – Маю до тебе велике прохання, попроси Миколу, щоб позичив мені грошей. Нам, аспірантам, в інституті житло пропонують недорого, але потрібно внести всю суму відразу. Допоможи, бо крім тебе я більше не маю до кого звернутися. А я все поверну, за рік-два.

Леся мовчки слухала свою колишню подругу, а потім холодно відповіла, що навіть і не подумає турбувати чоловіка такими дрібницями. Бач, що надумала – гроші їй позич.

Оксана розчаровано дивилася на свою подругу, яку колись сестрою вважала, і розуміла, що від колишньої щирої Лесі уже нічого й не залишилося.

– Вибач, – Оксана повернулася і пішла.

На день села були запрошені найпочесніші жителі і вихідці з села, була серед них і Оксана Василівна – професор інституту. Серед меценатів був Микола Петрович. В цьому поважному чоловікові, власникові заводу, який створив безліч робочих місць, Оксана не відразу впізнала Колю.

Поряд з ним була молода красива дівчина, років на 20 молодша, як з’ясувалося, нова дружина Миколи.

Того вечора Оксана ніяк не могла заснути. Тут, в селі їй усе нагадувало про її щасливе дитинство. Думки про Лесю не давали їй спокою. Як вона? Що з нею зараз?

Оксана і сама незчулася, як прийшла під стару яблуню. Дивно, але вона й досі була. Присіла, і спогади віднесли її кудись далеко. Дякувала Оксана Богу за своє життя. Бо ж вивчилася, стала викладачем, має добру роботу. Заміж вийшла, з житлом все налагодилося, діток народила. Життя вдалося.

Її думки перервали чиїсь кроки. До старої яблуні хтось наближався. Оксана серцем відчула, це вона, її Леся. І не помилилася.

Леся теж відразу впізнала подругу, кинулася до неї і пробачення просила, і за те, що зрадила їхню дитячу мрію, і за те, що тоді грошей не позичила, навіть в дім не впустила.

Доля її не шкодувала. Микола розлучився з нею через десять років. Діточок Бог не дав. Вона повернулася в село, без роботи і засобів для існування. Освіти не мала, тому влаштувалася лаборанткою в школу.

– Оксано, але ж я, як і ти, мріяла бути вчителькою.

– То обов’язково будеш. Які там твої роки. В 40 життя тільки починається. Приїжджай до мене в інститут, на заочному будеш вчитися, в мене поживеш. Тепер у нас точно все буде добре.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.