Побратим зізнався, що Дмитро їде додому. “Зроблю сюрприз!” – подумала я й поїхала на вокзал. Та не підійшла

Коли почалась війна я страшенно переймалась, щоб Дмитра не забрали. Він в мене людина зовсім не військова, навіть в армії не служив та й характер надто спокійний.

Та за кілька місяців його мобілізували. Відтоді я втратила сон. Найважче було розуміти, що діти мої можуть залишитися без батька. А вони ж так його люблять. Час від часу мій коханий телефонував і заспокоював:

 – Не переймайся, ми на другій лінії. Тут невеличке місто, люди й досі живуть, виїжджати не хочуть!

 – Любий, напиши мені номер побратимів, з якими ти дружиш. Щоб я могла з кимось зв’язатися, якщо ти трубку не братимеш. Так усі радять робити.

Він надіслав мені номер свого найближчого друга на війні – Сашка. Казав, що йому довіряє, наче рідному братові. 

Місяці минали досить швидко. Рік – а Дмитро жодного разу у відпустці не був. Як діти його чекали. І я теж, ніколи ми ще не розлучались, а тепер так надовго.

Та одного дня я не могла додзвонитися до чоловіка. Спокою мені не було. Не зателефонував Дмитро й наступного дня. Я розуміла, що може зайнятий, адже таке раніше траплялось. Але в ті дні їхній напрямок страшенно обстрілювали. Тож я не втрималась і зателефонувала Сашкові. 

 – Де Дмитро? Щось сталося?

 – Все добре, не переймайся! 

 – Ти щось не кажеш?

 – Та Дмитро просив тобі не казати.

 – Що таке? Кажи, бо не спатиму!

 – Ех, їде він у відпустку на кілька тижнів. Так що готуйся зустрічати.

Як я зраділа, словами не передати. Відразу ж побігла готувати усі улюблені страви Дмитра. Потім дізналася, яким потягом їде мій чоловік, причепурилась і вирушила на вокзал зустрічати.

Дорогою я придбала букет ромашок. Це наші квіти, навіть на весіллі все ними декорували. Гарна, я чекала на пероні, видивлялась. Військових з потягу виходило чимало, тож впізнати мого героя виявилось ще тим завданням.

І раптом в натовпі я побачила його. Усміхнений, виходив з вагона. Я вже зібралася бігти до нього, та раптом зупинилась.

Дмитро подав руку молодій жінці, яка також виходила з потяга, потім поцілував її й разом вони пішли далі. Мене чоловік не бачив. А я стояла, наче вкопана з тими ромашками. 

Засмучена поїхала додому і довго чекала, та Дмитро не приїжджав. З’явився він лишень наступного дня, приніс букет троянд. Я намагалась не виказувати емоцій. Та ставитися до чоловіка, як раніше вже не могла.

Два тижні він був у відпустці й увесь час кудись зникав. Казав, що має справи з документами. Я не розпитувала його. Не хотіла псувати відпочинку, адже діти так раділи. Та, мушу зізнатися, коли чоловік, якого ще вчора я так кохала, цілував мене – було гидко. Я не могла побороти це відчуття.

Потім він поїхав назад на фронт. Зараз вже на передовій. Мені вдалося дізнатися, що в тому східному місті Дмитро мав роман з жінкою, яку згодом вирішив вивезти в безпечне місце. Тепер його коханка живе десь неподалік.

Та що мені з цим робити? Як сприймати його роман? Подруги кажуть, що військові шукають розради на фронті, бо їм важко емоційно. Ніколи ж не знають, чи це не останній день життя. Та мені від того не легше! 

Скажіть, чи варто мені розлучитися? Чи продовжувати заплющувати очі?

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Напишіть нам в коментарях у Facebook!