Нехай я буду вороrом для сім’ї, але зате я нарешті буду мати спокій

Нещодавно я вирішив остаточно розірвати стосунки з усіма своїми родичами, а саме з батьками, тіткою та моєю сестрою. Сталося це не просто так. Багато років я все терпів, але тепер досить.

Батьки змалку любили сестру більше, і не приховували цього. Я був старшим і мусив робити все – прибирати вдома, допомагати на городі, наглядати за сестрою, а часом навіть готувати. Марина ж була принцесою, вона не мала обов’язків і навіть вчитися не хотіла. Згодом я ще й мав їй допомагати робити домашнє завдання.

Так мені все це набридло, що я навмисно вступив на навчання в Харківський університет, хоча самий родом з Львівщини. Додому я приїжджав лише влітку. Після закінчення  навчання вирішив залишитися в цьому прекрасному місті. Крім того, саме тут знайшов своє кохання – Катерину. Разом ми заснували бізнес.

До слова, батьки мені ніколи не допомагали. Натомість сестра мала все. На відміну від мене вона навчалась на платному відділенні. Ще й, аби її не відрахували, кожного семестру платила за іспити. Роботу після закінчення вишу знайти не могла. Тоді мама почала дзвонити мені та просити:

 –  Сину, ми не справляємось. Допоможи фінансово, бо Марина роботу знайти не може, тато захворів.

 – Я вишлю гроші на лікування батька, але не на Марину.

Згодом такі запити стали регулярними. І допомагати було зовсім не просто, адже в нас тоді народилась дитина, оформили кредит на житло. Та я старався.

Коли дочці був рік я вирішив відвезти її з дружиною на Львівщину. Хотів показати їм рідні землі. І все було чудово, аж поки не зібралися з рідними. Виявилося, що сестра вже живе з чоловіком. Та він також нічого немає, тож туляться вони в моїх батьків. Мама в них, наче служниця – готує і прибирає, ще й все оплачує. Жахлива картина. 

Чесно кажучи, мами мені не було шкода. Як вона це все дозволила? Розчарований я забрав сім’ю і повернувся в Харків. Я не знав, як надалі допомагати батькам, аби вони не годували за мої гроші цих ледарів. 

У нас справи йшли дуже добре. Згодом ми придбали новий будинок за містом. Народився ще й синочок. Але раптом все змінилося. Розпочалась війна. Я відразу зібрав дітей і дружину. Відвіз їх до батьків. Самий же вирішив, що маю захищати рідний дім, тож повернувся в Харків і вступив до лав Територіальної оборони. 

Відтоді сім’ю я майже не бачив. Було дуже важко. І уявіть мій подив, коли зателефонувала дружина і сказала, що мама вимагає в неї гроші, бо хоче відправити сестру з її чоловіком за кордон. Я наказав коханій, щоб нічого не давала. Тоді мені зателефонувала мама:

 – Ти Марину ніколи не любив. Невже ти їй щастя не бажаєш. В тебе ж є ці гроші.

 – Нехай чоловік Марини йде захищати Батьківщину, а не тікає, наче щур.

 – Не кажи так. Ти розумієш, в нього характер інший, він не витримає на війні. Чи ти хочеш, щоб сестра вдовою залишилась.

Ми посварилися остаточно. Подзвонила тітка, звинувачувала, що грубий з ненькою і маю її послухати. Тоді терпець мені урвався, я вирішив. Більше не хочу мати з рідними нічого спільного. Зателефонував дружині та наказав зібрати речі та поїхати в готель. А далі шукати житло якомога далі, а може й взагалі до Польщі їхати, там наші друзі жили.

Мені вкрай прикро, що так сталося. Але іншого виходу не бачу. Це не рідні – а паразити. Що ви б мені порадили?