– Не варто тобі додому їхати! Тут життя важке, роботи нема, ще й війна

Я ніколи не скаржилась на життя. Змалку ненька мене привчила до важкої роботу. За Олексія вийшла, бо думала, що він добрий, хороший. Хоча й розчаровувало те, що не надто працьовитий.

 – Подивись, інші чоловіки такі ремонти поробили. ще й заробляють непогано.

 – Ти що не бачиш? Я все для вас роблю.

Він наче й працював, але не дуже переймався нашим фінансовим становищем. А тим часом діти зростали, грошей бракувало. Я зрозуміла – якщо не візьму все у свої руки – буде біда.

Поїхала з подругою до Італії. Кілька днів довелося спати на вокзалі. Далі я знайшла роботу. Влаштувалась до старої пари італійців. Який же вредний був дід. Постійно наказував, що і як робити. Ще й не довіряв мені, думав, що я його обманюю. А в  старенької вже деменція почалась, вона не розуміла нічого. Та я за це місце трималася, все терпіла, бо платили добре.

Усі гроші надсилала додому. Переймалась, щоб дітям вистачало. Роки минали, вже й на навчання поїхали. Чоловік вдома ремонт зробив.

Я дуже стомилася. В той час, коли подруги в Італії мали чудовий вигляд, я змарніла. Ніколи на себе й копійки не витрачала. А коли мої старенькі померли, зателефонувала чоловікові:

 – Хочу додому вже дуже, стомилась!

 – Та що ти тут робитимеш? Он Микола дівчину має, може весілля буде. Треба ще заробити!

 – А що ж ви, нічого не відклали?

 – Та де там, тут такі ціни!

Я не розуміла, як можна було витратити такі великі гроші. Знайшла роботу на 6 місяців, аби з порожніми руками не їхати. А тоді все ж зібралася додому. Дітям повідомила, аби зустріли, бо валізи важкі. Та ніхто не приїхав. І це дивно, син же автівку за мої гроші придбав.

Взяла таксі й приїхала додому. Олексій відкрив і з порогу засмученим голосом сказав:

 – Що, все ж приїхала?

 – Я ж попередила.

 – Та я все думав, може передумаєш.

Неохоче він мене обійняв. Згодом приїхав син з майбутньою невісткою. Такі модні, вдягнені в дорогі речі, на крутій автівці. Микола почав вихвалятися, як вони шикарно живуть, яке весілля зроблять.

– А де ж гроші візьмете?

 – Ну, матусю, ти ж допоможеш. Весілля всього раз у житті.

Далі я почала роздивлятись хату, цікаво ж, який ремонт чоловік зробив. І дивно якось було, всі шпалери у квітах, кольори такі, наче жінка обирала дизайн.

 – Хто ж тобі допомагав ремонт робити?

 – Та донечка все.

Тоді й Олеська прибігла.

 – Матусю, ти надовго?

 – Та назавжди. Вистачить з мене!

Коли усі це почули, так засмутилися, що й приховати цього не могли. Я пішла розкладати речі в шафі. І раптом побачила в моїй кімнаті жіночу косметику, одяг.

 – А це чиє?

 – То донька забула, не зважай.

Я приїхала у свою хату, та почувалась в ній зайвою. Всі шепотілись в мене за спиною. Навіть сусідка якось дивно поводилась.

 – Галя, що з тобою? Не впізнаєш?

 – Та я думала, що ти не повернешся.

 – Чого це?

 – Я не хочу влазити у ваші справи.

 – Кажи вже!

 – Та з твоїм Олексієм інша жінка жила, ремонти робила. Я думала, що ви розлучилися.

 – Як так? Коли жила?

 – Та він відразу її привів. Вочевидь, ти для них лише гаманець.

Я пішла додому і сказала чоловікові:

– Хату ми продамо, а гроші розділимо. Я розлучаюсь з тобою.

Зібрала речі й поїхала в готель. З дітьми спілкуватись не хочу. Ні копійки від мене не дочекаються. Скільки років мені правди не казали. Щастя, що я ще трохи заробила. Отримаю свою частку за хату – придбаю квартиру та й житиму лишень для себе. Правда, не знаю, чи діти пробачать.

А ви як би вчинили в цій ситуації? 

Напишіть нам в коментарях у Facebook!