Минуло ще пів року і бабуся зникла з базару. Тоді Ігор вирішив віднести, як звично, гроші до її дому і заодно провідати — чи не захворіла. Але ворота були відчинені і у дворі ходили чужі люди

Я розповім вам історію про нашу Світлану і Артема, про те, як може круто змінитися життя людини і про те, що співчуття повинно бути діяльним.

Таких, як Артем, на світі чимало, ось тільки почути їх не просто — ці люди не рвуться до тебе з вимогами почути і розділити їх погляд на світ, а ненавмисно запрошують слідувати за собою. І ти, якщо серце не зовсім зачерствіло, не можеш відмовитися.

Але всі викладені нижче подробиці я дізнався не від Артема, а від одного з його колишніх однокласників і свого приятеля — Ігоря.

Світлана Василівна викладала ненависну для безлічі учнів фізику. Про інших педагогів школярі могли запросто сказати «географічка», «історичка» і все в такому дусі, але до інтелігентної Світлани Василівни, невпевненій  у своїй елегантності, навіть якщо була одягнена в незграбно в’язану кофту і сірий «мишачий» жакетик, так і не причепилося грубувате «фізичка».

Навіть школярі, які постійно ловлять на цьому предметі двійки з трійками, між собою називали її шанобливо і тепло — «наша Світлана». Здавалося, вона просто не вміє підвищувати голос. Ображати учня, єхидно картати його? Обіцяти, що майбутнє його буде плачевним, без знання на зубок ось цього параграфа? Такого вона не скоювала ніколи!

Інший учитель міг «заморозити» клас тим, що заглядав у журнал і тягнув похмуро: «До дошки цього дня піде». На тлі чого кожен другий учень, нехай навіть відмінник, мріяв лише про одне — перетворитися в крихітну польову мишку і втекти.

«Ну, можливо, хтось сьогодні не проти мене порадувати?» — так делікатно звучав заклик до дошки від Світлани Василівни. Артем в цьому плані був найбільш позитивним, так і фізика йому давалася легко. Якщо ніхто не поспішав виходити, вона прямувала до одного з хлопців, м’яко клала йому на плече руку, яка пахнула бузком і говорила: «Схоже, тільки ти можеш виручити клас!». Бувало й так, що той, хто виручає, не міг відповісти нічого путнього. І тоді всім здавалося, що вчительці дійсно важко ставити йому двійку. Дуже вже змістовно вона, виводячи її, зітхала. Але при цьому — намагалася підбадьорити «переможеного», якось налаштувати його на те, що все ще буде добре!

Після випуску зі школи багато хлопців заглядали туди поспілкуватися з учителями і з особливим задоволенням ділилися новинами зі Світланою Василівною. Потім, як це часто буває в житті, все закрутилося — заводилися сім’ї, навалювалися недитячі проблеми, хтось їхав з міста. Артем теж хотів змін, тим більше — на дворі були дивовижні 90-ті. Спочатку він подався в Харків, звідти в Київ, де хоч і не став багатим і знаменитим, але зумів сколотити непоганий капітал на чомусь, здається, торговому. У рідне місто він повернувся тільки через багато років. Все якось не було можливостей не те, що погостювати, але навіть вихідний собі дати в цей непростий час. А тут — захворів важко батько і вибору не залишилося.

Та весна видалася напрочуд теплою і недовго залишалося до 8 березня. Блукаючи по місту, вдихаючи запахи оновлення природи і поринаючи у спогади, Артем забрів на місцевий базар. І там побачив Світлану Василівну.

Це було впізнавання в одну мить, хоча вона і стала неначе нижчою на зріст, волосся її побіліло і тепер вона була — просто худенька бабуся. І замість вчительського столу — розхитаний грубий прилавок зі строкатими і в’язаними речами. Примостилися тут також баночка якихось солінь і старі поношені туфлі, на які ледь би знайшовся покупець, навіть якби в місті закрилися всі взуттєві магазини.

Світлана Василівна впізнала Артема відразу. На її обличчі спалахнула посмішка, потім — зачервоніли щоки і вона, відводячи очі, забурмотіла про те, що тут вона — помічниця у сусідки. Взагалі прийшла на ринок за вершковим маслом, але тій, продавчині, знадобилося відійти на хвилинку і вона попросила замінити її. Артем зголосився допомогти — злітати за маслом, але пенсіонерка, обмацавши кишеньки пальто, явно не зимового, а демісезонного, зніяковіло замотала головою: «Так я, дірява голова, забула гаманець!». Тільки Артема було не зупинити. Масло було куплено і мало не силою вкладено в сухенькі руки колишньої вчительки. Попрощавшись з нею тепло, він поспішив геть. На серці було дивно.

Пройшла пара днів і він знову прийшов на ринок. І чомусь не здивувався, коли Світлана Василівна виявилася на колишньому місці. З тією ж історією — «сусідка відлучилася ненадовго і впросила доглянути за товаром».