Молода сусідка фліртом просила мене про допомогу. І раз вирішив провчити цю нaxабу, аби вона більше не лізла до мене!

Мені 65. Вирішив переїхати з міста в село, де колись жили мої покійні батьки. Тут залишилася їх хата, я все привів до ладу, зробив невеличкий ремонт. Свою двокімнатну квартиру здаю студентам в оренду, район дуже хороший, адже знаходиться біля медичного університету. Ну і мені буде додатковий дохід крім пенсії. 

Тут я вже живу з весни, переїхав після Великодня. Сини час від часу приїжджають у гості, привозять онуків. Я трохи займаюся городом, маю 2 вулики з бджолами. Кіз, корів чи курей не хочу заводити, то не моє заняття. Тим паче, у селі деякі сусіди продають мені молоко, сир, сметану за адекватною ціною. 

Однак, вже почався літній сезон. Понаїхала молодь у село, свої машини завезли, що ніде яблуку впасти. Хтось собі рибалить, хтось плаває у річці. 

І от навпроти моєї хати поселилася одна жінка. Наскільки я зрозумів, чи то донька, чи якась родичка сусідки баби Нюри. Жінку звати Тетяна, їй 45. Раз ми перестрілися, я на велосипеді їхав з магазину, допоміг їй донести важкі сумки з продуктами. 

– Ой ну ви такий чоловік мужній що словами не передати. Ото би всі такі були, як ви, золоті помічники. 

І от, здається, що слово помічник Олена сказала дуже і дуже буквально. Що не день – нове прохання про допомогу. То треба кран на кухні полагодити, шафу пересунути, винести килими на вулицю, сіно підгорнути. Ну ще якби мене годували після важко праці, то питань нема. Але Тетяна тільки посміхалася і казала “спасибі”. 

Ну моєму терпінню вже прийшов кінець. Декілька днів тому на подвір’я забігає Тетяна:

– Пане Романе, ви тут?

– Так, що треба?

– Ну в сараї вже стільки тих помиїв від корови, що словами не передати. Можете зараз той послід лопатою позгрібати та на город винести?

– Е ні, дорогенька, я не прибиральник помиїв. 

– Та як? Мене аж воротить від того запаху, не можу туди зайти!

– Ну тоді на ніс постав прищіпку і не дихай. Або протигаз одягни.

– Дуже смішно! 

Тепер Тетяна зі мною навіть не вітається, коли бачить на вулиці. Так гонорово обходить стороною, носа задирає. А мені тільки смішно. 

Не розумію одного – невже от досі існують такі корисливі люди? Ну от що це за мода пішла, постійно просити про допомогу навіть в елементарних речах! 

Добре, що я здихався такої надокучливої білоручки. Сподіваюся, що Тетяна інших сусідів не припрягає до роботи, як тих коней. 

Що жінкам бракує в цьому світі? В чому проблема взяти сапку в руки та працювати? Вже геть ті баби подуріли, на наших шиях сидять!

Напишіть нам в коментарях у Facebook!