8 Грудня, 2022
Мені 26 років, а в мене вже є панічний страх постаріти та не встигнути нормально пожити

Мені 26 років, а в мене вже є панічний страх постаріти та не встигнути нормально пожити

Мені 26 років. Я заміжня. Чоловік старший за мене на 10 років. Свого майна у нас немає, заробляємо небагато, вистачає лише на їжу та оплату орендованої квартири. Мріємо про іпотеку (накопичуємо на внесок), про дітей, майбутнє.

У мене зовсім не виходить жити сьогоднішнім моментом, можу тільки цим майбутнім, де буде свій будинок, сім’я, поїздки до моря раз на рік. А те, що є сьогодні, мене лякає. Молодість проходить якось непомітно. Я з сумом дивлюся на свої старі знімки, де я ще худенька, тендітна, весела, ще зовсім дівчисько.

Зараз, після гормонального збою та проблем зі здоров’ям, зовсім не можу на себе дивитися. Начебто всього 26 років, але виглядаю набагато старшою. За мною спостерігають лікарі, сиджу на дієтах, займаюся вдома, але щодня ловлю себе на думці, що далі буде лише гірше. Боюся ставати старшою, боюся старіти.

Заздрю ​​подругам, які вже народили, знайшли себе в житті і не переживають, як я. Не знаю, коли сама зможу завести дитину, адже ні грошей, ні здоров’я для цього нема. Хочеться поставити життя на паузу і не спостерігати, як з очей витікає вся радість.

Хочеться жити зараз, а я тільки думаю про те, що буде потім. Коли ми нарешті зможемо жити, а не існувати. Коли я зможу купити собі сукню, на яку дивлюся вже пів року?

Коли ми зможемо купити машину, щоб не їздити до батьків та у дитсадок не на автобусах, завантажених під зав’язку та в товкучці? Коли я зможу знайти в собі час та сили спілкуватися з друзями, а не скидати їхні дзвінки від постійної втоми та недосипання, працюючи на двох роботах.

Я дуже намагаюся змінити своє життя, але все йде кудись у порожнечу, а час рухається дуже швидко. Мені здається, що я нічого не встигну. Не встигну жити. І мені дуже страшно.

Розумію, що 26 років це далеко не старість, та все-таки. Де та дівчина, яку я бачила ще 5 років тому? Яка була життєрадісна, весела, добре спала і не мучилася від болю? Начебто вона — це не я. Наче мене взагалі немає. Тільки страх та безнадійність.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *